Українська література першої половини ХХ століття — явище надзвичайно цікаве, але, на жаль, літературознавчі дослідження цього періоду не розкривають повної картини літературної дійсності 1917-1921 років. Поза увагою вчених, як правило, залишаються сатирично-публіцистичні жанри (особливо ті, що друкувалися лише на шпальтах газет та журналів), які, між тим, становлять надзвичайно потужний і художньо вартісний кластер літературного багатства України.
Серед досліджень, що стосуються сатиричної публіцистики загалом та фейлетону зокрема, варто відзначити праці О. Кузнецової „Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі” [Кузнєцова 2003], А. Капелюшного „Сатиричний журнал „Червоний перець” [Капелюшний 1986], Л. Сніцарчук „Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20-30 рр. ХХ століття” [Сніцарчук 2001] та ін. Проте О. Кузнецова характеризує засоби творення і форми існування сучасних сатирично-публіцистичних жанрів, А. Капелюшний займається дослідженням сатири та гумору на сторінках журналу „Червоний перець”, а дослідження Л. Сніцарчук охоплює лише сатиричні жанри Галичини 20-30 років.
Досліджуючи розвиток фейлетону в газетній періодиці 1917-1921 років, ми маємо на меті розширити уявлення про українську сатиричну публіцистику загалом, а також розкрити основні формальні та змістові зміни, що зумовили появу фейлетону в сучасному його вигляді.
1917-1921 роки в історії Українського державотворення відзначаються надзвичайним розмаїттям військово-політичних сил та, відповідно, різновекторністю їх політичних поглядів: якщо в діяльності Тимчасового Уряду і Рад домінував соціальний аспект, то у роботі Центральної Ради пріоритетними були питання національного розвитку.
Розвиток громадянської війни у 1919 — першій половині 1920 років додавав ще низку особливостей, серед яких найбільший вплив на розвиток газетних жанрів, на нашу думку, мала відсутність військово-політичної сили, котра б домінувала в Україні упродовж тривалого часу.
За таких обставин (мозаїчно-хаотичної зміни військово-політичних сил) досить логічним став вихід на суспільно-політичну арену українських сатириків.
У 1917-1921 роках найпоширенішим жанром сатиричної публіцистики був фейлетон, оскільки саме він давав надзвичайно широкі можливості для висловлення власного бачення тих чи інших реалій життя українського народу і, разом з тим, гарантував авторові відносну безпеку.
На території Наддніпрянської України (у нашому дослідженні ми, відштовхуючись від тексту ІV універсалу Центральної Ради, ототожнюємо Наддніпрянщину із Українською Народною Республікою, до складу якої входило 8 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська) жанр фейлетону був надзвичайно популярним ще з 1914 року. Хоча окремі дослідники зазначають, що аж до середини ХХ століття фейлетон не сприймався як жанр, ми, проаналізувавши твори, що друкувалися під рубрикою „фейлетонъ”, доходимо до висновку, що всі вони відповідають основним жанровим характеристикам фейлетону.
Події 1917-1921 років динамізували розвиток усіх газетних жанрів, і, зокрема, фейлетону. Розглядаючи його як повноцінний жанр сатиричної публіцистики, українські фейлетоністи виводять для нього єдину форму — лист-звернення.
Починаючи з 1917 року українські сатирики, намагаючись уникнути покарання за висловлення власної думки, починають „приміряти” на традиційний для того часу фейлетон форми казок, снів, уявних розмов.
Приблизно з цього часу в більшості газет Наддніпрянської України з’являється рубрика, назва якої коливається у межах: „Маленькій фейлетонъ”, „Приповідки”, „Не так сталось, як гадалось”, „Старе й нове” та ін. Основне її жанрове наповнення становить фейлетон.
Тематично газетні фейлетони 1917-1921 років, як і сатирична публіцистика загалом, поділялися на такі групи: 1) внутрішньо- і зовнішньополітичне життя України; 2) життя українського народу на території України; 3) більшовицьке „світле майбутнє”; 4) роль особистості у творенні держави.
У різні періоди на різних етапах перебігу національно-визвольних змагань популярність тієї чи іншої групи зазнавала значних коливань.
Так, після лютневої революції 1917 року і аж до початку 1918 року найчисельнішими були перша і четверта тематичні групи. Найпопулярнішим героєм стає імператор Вільгельм.
Наприклад, у газеті „Подольская мысль” (1918 р., № 82) зустрічається фейлетон із підзаголовком „Картинка съ натуры”. Тут іде мова про „відставку” імператора Вільгельма: „Въ замкђ императора Вільгельма шопотъ и смятенье! Дребезжатъ телефоны. Несуться съ портфелями придворные адъютанты... Отъставка!.. Неизбђжное... Безумный народъ ты близокъ къ политическому самоубийству... Oxъ Farerland…” [Подольская мысль 1918 (14 листопада): 2].
Проводячи аналогію із революційними подіями Німеччини (із так званою „відставкою” Вільгельма) з власне радянськими — вбивством династії Романових, автор /Семи/ висловлює думку про те, що саме повалення династії Романових підштовхнуло Російську імперію до політичного самогубства.
Паралельно з цим, і швидше навіть як продовження цієї теми, українські фейлетоністи ставлять питання: що може зробити кожен, щоб підняти Україну з колін? Фейлетони, присвячені вирішенню цього питання, характеризуються найбільшим багатством формального та образного втілення. Зустрічаються тут фейлетони у формі казки („Сказка-быль” [Подольская мысль 1918 (№ 6): 4]), роздуму спостерігача („Они уходять” [Подольская мысль 1918 (№ 8): 4]), щоденникових записів, рукописів, віднайдених документів („На подвигъ” [Юго-Западный край 1917: 4]).
Експериментуючи з формою, українські фейлетоністи змінювали і образну канву твору. Так, наприклад, у названих вище фейлетонах образ українського народу змінювався від могутнього велетня, що довгий час терпеливо ставився до своїх поневолювачів, але одного чудового дня зібрався із силами і розірвав кайдани, аж до образу окремої людини (переважно селянина), котра прагне і може творити історію самотужки.
Використання образу селянина у фейлетонних жанрах було надзвичайно популярним. Пояснюється це тим, що кожна військово-політична сила, намагаючись заволодіти міцними управлінськими позиціями, в першу чергу орієнтувалася не на інтелігенцію (надзвичайно малочисельним був цей суспільний прошарок), а саме на українського селянина. Найповніше це виявляється у ленінському твердженні „релігія — опіум для народу”, оскільки українське село було та і до сьогодні залишається хранителем народних звичаїв і традицій, що є вагомим показником національної осібності народу.
З 1918 р. і аж до 1921 р. популярності набуває друга тематична група, що отримала умовну назву „життя українського народу на території України”.
Фейлетони цієї тематичної групи мають вже, як правило, форму замітки чи допису до газети. Для них характерна цілковита відсутність головного героя. Центр оповіді переноситься на саму проблему, зміщуючись час від часу то на причини і наслідки її виникнення, то на шляхи її вирішення.
Десь із середини 1919 року до другої групи приєднується третя — все більшої популярності набуває тема більшовицького „світлого майбутнього”. Часто фейлетоністи не тільки іронізували над словами „світле майбутнє”, але й намагалися окреслити приблизний план виходу із цієї ситуації.
Характерним формальним втіленням для цієї тематичної групи став вірш. Причому переважна більшість пишеться дво- або тристопним ямбом.
Надзвичайно цікавою і впритул наближеною до сучасності є образна канва фейлетонів цієї тематичної групи. Висміюючи негатив у житті українського народу, сатирики використовують художні засоби, характерні для сучасної „химерної” прози: зміщений плавний центр оповіді та висміювання негативу не з висоти людської доброчесності, а з позиції зрівняння негативу і позитиву.
На завершення зауважимо, що, детально проаналізувавши та систематизувавши формальні й образні характеристики кожної з тематичних груп, ми можемо сформулювати визначення, характерне для українського фейлетону 1917-1921 років: фейлетон — це середній віршований (написаний 3- чи 4-стопним ямбом) або прозовий жанр сатири, що виявляє комічну суть проблеми, викриває систему фактів через реальні та ймовірні події; основними формами його втілення є лист-звернення, казка, містифікація знахідок документів, щоденникових записів та ін.
Література
Благотворительность // Подольский край. — 7 липня. — 1920. — 4 с. — С. 2.
Въ отставку // Подольская мысль. — 14 листопада. — 1918. — 4 с. — С. 2
Капелюшний А. Сатиричний журнал „Червоний перець”. — Львів, 1986. — 144 с.
Кузнєцова О.Д. Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
Миръ грядетъ // Подольская мысль. —№ 73. — 1918.— 4 с. — С. 2.
На подвигъ // Юго-Западный край. — Сентябрь. — 1917. — 4 с. — С. 4
Они уходять // Подольская мысль. — № 8. — 1918. —8 с. — С. 4.
Политическое положение // Подольский край. — 30 июля. — 1920. — 4 с. — С. 4.
Сказка-быль // Подольская мысль. — № 6. — 1918. —4 с. — С. 4.
Сніцарчук Л.В. Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20-30 рр. ХХ ст..: історико-функціональний аспект та інтерпретаційні особливості. — Львів, 2001. — 240 с.
Старая история // Вісті. — 12 квітня. — 1921. — 8 с. — С. 4.
Ходять слухи // Подольский край. — 5 листопада. — 1920. — 4 с. — С. 4.
Summary
In the article the question is about the feuilleton as leading genre of satiric publicism of 1917-1921st. Analyzing the newspaper publications of Naddnipranska Ukraine of the indicated period, the author defines a few thematic groups, and also, on the basis of its analysis and systematization, gives it a shot to give clear determination of the concept "feuilleton".
неділя, 12 жовтня 2008 р.
Національний мотив державотворення у сатиричній публіцистиці 1917-1921 рр. (за матеріалами періодичних видань Наддніпрянської України)
1917-1921 рр. стали доленосними в історії України. Жовтнева революція 1917 р., що переслідувала благородну ціль — повалення царизму, мала величезний резонанс на території України.
Національно-визвольні змагання, що тривали упродовж чотирьох років, часткове, а згодом і повне утвердження більшовицького режиму змусило не тільки інтелігенцію, але й весь український народ замислитись над проблемою національної самоідентифікації та відстоювати власне бачення українського державотворення. Така хвиля національного піднесення та усвідомлення сусідніми державами того факту, що Україна може бути відмінним сировинним додатком до будь-якої з них, зумовило вихід на політичну арену декількох військово-політичних сил. Це, в свою чергу, мало цілий ряд наслідків, як негативних, так і позитивних. І найбільшим позитивом було те, що періодичні видання Наддніпрянської України 1917-1921 рр. отримали певну свободу слова, а, отже, могли дозволити собі якщо не об’єктивізм, то, принаймні, вільне висвітлення якихось суб’єктивних думок.
За таких умов проблеми національної єдності, національної ідеї та національної самоідентифікації стають козирною картою кожної військово-політичної сили. Мало не щодня у кожному номері будь-якої газети зустрічалися чи то передвиборчо-агітаційні програми, чи то заклики-роз’яснення, чи статті-роздуми над проблемою національного державотворення.
Помітивши таке спекулятивне використання націє- та державотворчих питань, сатирики одразу ж взяли цю проблему на озброєння і зробили її темою власних сатирично-публіцистичних виступів.
Дослідженням сатиричної публіцистики окресленого нами періоду займалися А.О. Капелюшний [5], Л. Кройчик [6] (щоправда, його праці стосуються лише фейлетону), Я.Р. Симкін [11] (його дослідження охоплювали сатиричну публіцистику від 1917 р. і аж до середини ХХ століття). Національний мотив державотворення став предметом зацікавлення Ю.Є. Біловол „Національний мотив державотворення в письменницькій публіцистиці кінця 80-90-х років ХХ століття” [2], М. Розумний „Справа честі. Алгоритми національного само опанування” [10] та ін. На сьогоднішній день ми не маємо жодного дослідження, котре б висвітлювало націєтворчі мотиви у сатирично-публіцистичних жанрах, ні сучасних, ні, тим більше, окресленого нами періоду.
Саме в цьому полягає наукова новизна та актуальність нашого дослідження.
Після повалення царської диктатури під час національно-визвольних змагань найпотужнішими військово-політичними силами були: Центральна Рада, П. Скоропадський (із неймовірною підтримкою Західної Європи) та більшовики на чолі з Володимиром Леніним.
„Під час громадянської війни вплив більшовиків на українців був неістотним і охоплював лише невелику частину бідноти, чия політична свідомість і відчуття самоідентичності були слаборозвинені” [9, 75]. Саме через це, або швидше навіть завдяки цьому, питання національної осібності українського народу стояло надзвичайно гостро. Великого значення йому надавали і Центральна Рада, і, пізніше, уряд УНР. Проте український націоналізм мобілізуючої здатності в тих умовах не мав і не міг мати, оскільки відставав від дійсності десь аж на півстоліття. „Наростання революційних українських національних сил ішло не по лінії реставрації й гальванізації бувши політичних партій, що не витримали іспиту, не по лінії руху назад, а по лінії руху вперед. По новій лінії.” [1, 419].
Серед друкованих періодичних видань, що формували національну думку, чи не наймасовішими були „Вісті”, „Правда”, „Селянська громада”, „Громадське слово” та ін. Переважна їх більшість містила невеличкий сатиричний додаток, назва якого коливалася в межах „Не так сталось, як гадалось”, „Приповідки і приповістки”, „Маленький фейлетон” та ін., основним жанровим наповненням яких були фейлетон, памфлет та сатиричний анекдот. Усі вони могли похизуватися неймовірним багатством тематичних груп, починаючи від життя звичайної людини і завершуючи критикою суспільно-політичного життя Наддніпрянщини. Зовсім окремо від них і водночас випливаючи з них, стояла тема національного питання та національної самоідентифікації.
Одразу після жовтневої революції українські сатирики, піддаючись впливові націоналістично спрямованих військово-політичних сил, обстоювали пріоритети кожного окремого народу, залишаючи за ними право вибору: бути самостійними і незалежними чи асимілювати.
Зокрема, у газеті „Свободный голосъ” (№ 10 від 1917 року) читаємо фейлетон під назвою „До чого ведуть заповіді?”, де автор (Б-й), аналізуючи надруковані в попередньому номері „Десять заповђдей свободнаго русскаго народа” [Свободн голос 1917, № 9], зазначає, що якщо цінувати „свободу, равенство и братство” /перша заповідь/ [4, 4], то „повинуваться Временному Правительству” /четверта заповідь/ [4, 4] аж ніяк не можна, оскільки „Свободная Россия" [4, 4], котра „не можетъ измђнить свободнымъ народамъ Франции и Англии і другимъ союзникамъ” /восьма заповідь/ [4, 4] легко зраджує інші народи, що нібито входять до її складу.
Автори сатиричних публікацій такого типу перший крок до утвердження національної ідеї та національного державотворення вбачають у детальному вивченні програм і дій (як двох протилежних складових) військово-політичних сил.
З відродженням національної гідності тісно пов’язана не менш важлива проблема — проблема подолання комплексу меншованртісності, котрий століттями насаджувався Російською імперією. Звичайно, ця проблема не могла залишитися поза увагою українських сатириків. При цьому варто зауважити, що сатирично-публіцистичні твори, присвяченні висвітленню саме цієї проблеми, друкувалися не тільки в націоналістично спрямованих друкованих виданнях.
Так, наприклад, у пробільшовицькій газеті „Червоний стяг” (від 1 червня 1919 р.) зустрічаємо фейлетон „Пісня без кінця”, в якому читаємо таке: „За весь час української революції мені не раз доводилось вислуховувати нарікання на український шовінізм, на „насильственную украинизацию”, на те, що маленький український народець, котрий по-суті є звичайним штучним утворенням, вимагає своє місце на карті... Ці розмови і обвинувачення безкорисні аж до обридження, нагадують мені пісеньку „У попа була кобила...: „Нам потрібна лиш Росія, // Велика сильна! // Не якась там чудасія, // І республік тьма! // Вже пора їх всіх зіллять, // І усюди всім казать, // Що... ” [8, 4]. Автор, по-суті, ставить одне із найболючіших на той час для українського народу питань — питання корисності для України Російського володарювання на її території — і вбачає найкращий шлях українського державотворення у відокремленні від Російської імперії, бо тільки через утвердження повноправ’я долається комплекс меншованртісності.
Надзвичайно гостро піднімали українські сатирики також проблему байдужого ставлення окремих представників українського народу до всього національного.
Так, у газеті „Трудова громада” (від 22 січня 1920 року) в „Історіях” П. Гунського читаємо про спотворення українських звичаїв і традиції та перенесення їх на чисто формальний грунт: „Року Божого 1919-го листопаду 20-го „благоразумное насиление” м. Кам’янця купил, а листопаду 25-го продало ікону для зустрічі Денікіна. Гроші пропило” [3, 4].
З огляду на те, як збільшувався вплив комуністичної партії в українському суспільстві, змінювалися і методи її діяльності. Надзвичайно поширеним способом більшовицького спілкування з народом стало проведення у сільських чи міських будинках культури відкритих лекцій, на яких розглядалися філософсько-практичні питання типу „комуністична сім’я”, „роль партії у житті народу” і т. д. У 1919 р. під час загострення національно-визвольних змагань досить популярним на таких лекціях стало національне питання. При чому варто зауважити, що зазвичай лектори досить поверхово орієнтувалися у темі свого дослідження і часто суперечили самі собі, що остаточно заплутувало і аудиторію, і їх самих.
Наприклад, у тій же пробільшовицькій газеті „Червоний стяг” (від 27 травня 1919 р.) зустрічаємо фейлетон під назвою „Національне питання”, присвяченій окресленій вище проблемі: „Розбиратись в національному питанні це для комуніста свого роду відсталість. Та все ж таки мене особисто зацікавили — запросили на ряд лекцій по „національному питанні... Правда тепер я шкодую... „Національне питання розв’язувать ніяк не треба, його треба розрубать”, — пояснює один із лекторів... „До національного питання треба підходити дуже обережно, а не так, як кажуть деякі панове, — рубать мечем”, — каже інший... „Конкретною розв’язкою цього клятого питання було би запровадження єдиної інтернаціональної есперантської мови”, — говорить третій...” [7, 2]. Проте всі, як один лектори зосереджуються на тому (що, в принципі, і визначало надзавдання більшовицької партії), що „серед росіян немає шовінізму, і що українська мова, яка... вживається офіціально, не є мовою Шевченка, лишень „галицькою”... [7, 2].
Фактично, автор /О. Гамстер/ закликає читачів при вирішенні для себе проблеми національної самоідентифікації звертати увагу не на привабливість слів і обіцянок, а на те (і виключно на те), що за ними криється, чи простіше, — кому це вигідно.
Отже, як ми бачимо, українська сатирична публіцистика 1917-1921 рр. відзначалася неабиякою мобільністю — вона завжди, на рівні із новинарною журналістикою, оперативно відгукувалася на ті чи інші суспільні проблеми. Проблеми національної самоідентифікації та національного державотворення надзвичайно гостро постали під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Аналізуючи суспільно-політичні події, зіставляючи бажане із дійсно існуючим, сатирики стверджують, що для побудови національної державності, український народ мусить, по-перше, чітко зорієнтуватися у власних пріоритетах; по-друге, ревно ставитись до свого національно-культурного надбання; по-третє, припинити бути масою, і стати суб’єктом суспільно-політичних відносин.
Література
1. Багряний І. На новий шлях // Багряний І. Вибрані твори / Упоряд., автор передмови та приміток М. Балаклицький. — К., 2006. — С. 419.
2. Біловол Ю.Є. Національний мотив державотворення в письменницькій публіцистиці кінця 80-90-х років ХХ століття // Вісник Харківського національно університету ім.. В.Н. Каразіна. — 2007. — № 766. — С. 223-226.
3. Грунського П. Історія // Трудова громада. — 1920. — 22 січня. — С. 4.
4. До чого ведуть заповіді? // Свободный голосъ. — 1917. — 26 березня. — С. 4.
5. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
6. Кройчик Л. Современный газетный фельетон — Воронеж: Воронежский университет, 1975. — 229 с.
7. Національне питання // Червоний стяг. — 1919. — 27 травня. — 2 с.
8. Пісня без кінця // Червоний стяг. — 1919. — 1 червня. — С. 4.
9. Почапська О.І. Кам’янецька преса 1917-1921 рр. як виразник національної ідеї // Вісник Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна. — 2007. — № 766. — С. 75-77.
10. Розумний М. Справа честі. Алгоритми національного само опанування: Політологічне есе. — К., 1995. — 152 с.
11. Симкин Я.Р. Саитирическая публіцистика. — Ростов: Ростовський университет, 1976. — 174 с.
Анотація
У статті розглядається питання національного мотиву державотворення у сатиричній публіцистиці 1917-1921 рр. Досліджуючи періодику Наддніпрянської України, автор виділяє декілька шляхів (напрямків) побудови української державності, окреслених у сатирично-публіцистичних жанрах.
Ключові слова: нація, національна свідомість, державність, Наддніпрянська преса, сатирична публіцистика.
Summary
The article deals with the question of the national motive of state formation on the basis of satirical publicism of 1917-1921. Examining the newspapers and magazines of Naddnipryanska Ukraine, the author defines the ways of Ukrainian state building, which were underlined in satirical publicism.
Key words: nation, national consciousness, state, Naddnipryanska Ukraine, satirical publicism.
Національно-визвольні змагання, що тривали упродовж чотирьох років, часткове, а згодом і повне утвердження більшовицького режиму змусило не тільки інтелігенцію, але й весь український народ замислитись над проблемою національної самоідентифікації та відстоювати власне бачення українського державотворення. Така хвиля національного піднесення та усвідомлення сусідніми державами того факту, що Україна може бути відмінним сировинним додатком до будь-якої з них, зумовило вихід на політичну арену декількох військово-політичних сил. Це, в свою чергу, мало цілий ряд наслідків, як негативних, так і позитивних. І найбільшим позитивом було те, що періодичні видання Наддніпрянської України 1917-1921 рр. отримали певну свободу слова, а, отже, могли дозволити собі якщо не об’єктивізм, то, принаймні, вільне висвітлення якихось суб’єктивних думок.
За таких умов проблеми національної єдності, національної ідеї та національної самоідентифікації стають козирною картою кожної військово-політичної сили. Мало не щодня у кожному номері будь-якої газети зустрічалися чи то передвиборчо-агітаційні програми, чи то заклики-роз’яснення, чи статті-роздуми над проблемою національного державотворення.
Помітивши таке спекулятивне використання націє- та державотворчих питань, сатирики одразу ж взяли цю проблему на озброєння і зробили її темою власних сатирично-публіцистичних виступів.
Дослідженням сатиричної публіцистики окресленого нами періоду займалися А.О. Капелюшний [5], Л. Кройчик [6] (щоправда, його праці стосуються лише фейлетону), Я.Р. Симкін [11] (його дослідження охоплювали сатиричну публіцистику від 1917 р. і аж до середини ХХ століття). Національний мотив державотворення став предметом зацікавлення Ю.Є. Біловол „Національний мотив державотворення в письменницькій публіцистиці кінця 80-90-х років ХХ століття” [2], М. Розумний „Справа честі. Алгоритми національного само опанування” [10] та ін. На сьогоднішній день ми не маємо жодного дослідження, котре б висвітлювало націєтворчі мотиви у сатирично-публіцистичних жанрах, ні сучасних, ні, тим більше, окресленого нами періоду.
Саме в цьому полягає наукова новизна та актуальність нашого дослідження.
Після повалення царської диктатури під час національно-визвольних змагань найпотужнішими військово-політичними силами були: Центральна Рада, П. Скоропадський (із неймовірною підтримкою Західної Європи) та більшовики на чолі з Володимиром Леніним.
„Під час громадянської війни вплив більшовиків на українців був неістотним і охоплював лише невелику частину бідноти, чия політична свідомість і відчуття самоідентичності були слаборозвинені” [9, 75]. Саме через це, або швидше навіть завдяки цьому, питання національної осібності українського народу стояло надзвичайно гостро. Великого значення йому надавали і Центральна Рада, і, пізніше, уряд УНР. Проте український націоналізм мобілізуючої здатності в тих умовах не мав і не міг мати, оскільки відставав від дійсності десь аж на півстоліття. „Наростання революційних українських національних сил ішло не по лінії реставрації й гальванізації бувши політичних партій, що не витримали іспиту, не по лінії руху назад, а по лінії руху вперед. По новій лінії.” [1, 419].
Серед друкованих періодичних видань, що формували національну думку, чи не наймасовішими були „Вісті”, „Правда”, „Селянська громада”, „Громадське слово” та ін. Переважна їх більшість містила невеличкий сатиричний додаток, назва якого коливалася в межах „Не так сталось, як гадалось”, „Приповідки і приповістки”, „Маленький фейлетон” та ін., основним жанровим наповненням яких були фейлетон, памфлет та сатиричний анекдот. Усі вони могли похизуватися неймовірним багатством тематичних груп, починаючи від життя звичайної людини і завершуючи критикою суспільно-політичного життя Наддніпрянщини. Зовсім окремо від них і водночас випливаючи з них, стояла тема національного питання та національної самоідентифікації.
Одразу після жовтневої революції українські сатирики, піддаючись впливові націоналістично спрямованих військово-політичних сил, обстоювали пріоритети кожного окремого народу, залишаючи за ними право вибору: бути самостійними і незалежними чи асимілювати.
Зокрема, у газеті „Свободный голосъ” (№ 10 від 1917 року) читаємо фейлетон під назвою „До чого ведуть заповіді?”, де автор (Б-й), аналізуючи надруковані в попередньому номері „Десять заповђдей свободнаго русскаго народа” [Свободн голос 1917, № 9], зазначає, що якщо цінувати „свободу, равенство и братство” /перша заповідь/ [4, 4], то „повинуваться Временному Правительству” /четверта заповідь/ [4, 4] аж ніяк не можна, оскільки „Свободная Россия" [4, 4], котра „не можетъ измђнить свободнымъ народамъ Франции и Англии і другимъ союзникамъ” /восьма заповідь/ [4, 4] легко зраджує інші народи, що нібито входять до її складу.
Автори сатиричних публікацій такого типу перший крок до утвердження національної ідеї та національного державотворення вбачають у детальному вивченні програм і дій (як двох протилежних складових) військово-політичних сил.
З відродженням національної гідності тісно пов’язана не менш важлива проблема — проблема подолання комплексу меншованртісності, котрий століттями насаджувався Російською імперією. Звичайно, ця проблема не могла залишитися поза увагою українських сатириків. При цьому варто зауважити, що сатирично-публіцистичні твори, присвяченні висвітленню саме цієї проблеми, друкувалися не тільки в націоналістично спрямованих друкованих виданнях.
Так, наприклад, у пробільшовицькій газеті „Червоний стяг” (від 1 червня 1919 р.) зустрічаємо фейлетон „Пісня без кінця”, в якому читаємо таке: „За весь час української революції мені не раз доводилось вислуховувати нарікання на український шовінізм, на „насильственную украинизацию”, на те, що маленький український народець, котрий по-суті є звичайним штучним утворенням, вимагає своє місце на карті... Ці розмови і обвинувачення безкорисні аж до обридження, нагадують мені пісеньку „У попа була кобила...: „Нам потрібна лиш Росія, // Велика сильна! // Не якась там чудасія, // І республік тьма! // Вже пора їх всіх зіллять, // І усюди всім казать, // Що... ” [8, 4]. Автор, по-суті, ставить одне із найболючіших на той час для українського народу питань — питання корисності для України Російського володарювання на її території — і вбачає найкращий шлях українського державотворення у відокремленні від Російської імперії, бо тільки через утвердження повноправ’я долається комплекс меншованртісності.
Надзвичайно гостро піднімали українські сатирики також проблему байдужого ставлення окремих представників українського народу до всього національного.
Так, у газеті „Трудова громада” (від 22 січня 1920 року) в „Історіях” П. Гунського читаємо про спотворення українських звичаїв і традиції та перенесення їх на чисто формальний грунт: „Року Божого 1919-го листопаду 20-го „благоразумное насиление” м. Кам’янця купил, а листопаду 25-го продало ікону для зустрічі Денікіна. Гроші пропило” [3, 4].
З огляду на те, як збільшувався вплив комуністичної партії в українському суспільстві, змінювалися і методи її діяльності. Надзвичайно поширеним способом більшовицького спілкування з народом стало проведення у сільських чи міських будинках культури відкритих лекцій, на яких розглядалися філософсько-практичні питання типу „комуністична сім’я”, „роль партії у житті народу” і т. д. У 1919 р. під час загострення національно-визвольних змагань досить популярним на таких лекціях стало національне питання. При чому варто зауважити, що зазвичай лектори досить поверхово орієнтувалися у темі свого дослідження і часто суперечили самі собі, що остаточно заплутувало і аудиторію, і їх самих.
Наприклад, у тій же пробільшовицькій газеті „Червоний стяг” (від 27 травня 1919 р.) зустрічаємо фейлетон під назвою „Національне питання”, присвяченій окресленій вище проблемі: „Розбиратись в національному питанні це для комуніста свого роду відсталість. Та все ж таки мене особисто зацікавили — запросили на ряд лекцій по „національному питанні... Правда тепер я шкодую... „Національне питання розв’язувать ніяк не треба, його треба розрубать”, — пояснює один із лекторів... „До національного питання треба підходити дуже обережно, а не так, як кажуть деякі панове, — рубать мечем”, — каже інший... „Конкретною розв’язкою цього клятого питання було би запровадження єдиної інтернаціональної есперантської мови”, — говорить третій...” [7, 2]. Проте всі, як один лектори зосереджуються на тому (що, в принципі, і визначало надзавдання більшовицької партії), що „серед росіян немає шовінізму, і що українська мова, яка... вживається офіціально, не є мовою Шевченка, лишень „галицькою”... [7, 2].
Фактично, автор /О. Гамстер/ закликає читачів при вирішенні для себе проблеми національної самоідентифікації звертати увагу не на привабливість слів і обіцянок, а на те (і виключно на те), що за ними криється, чи простіше, — кому це вигідно.
Отже, як ми бачимо, українська сатирична публіцистика 1917-1921 рр. відзначалася неабиякою мобільністю — вона завжди, на рівні із новинарною журналістикою, оперативно відгукувалася на ті чи інші суспільні проблеми. Проблеми національної самоідентифікації та національного державотворення надзвичайно гостро постали під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Аналізуючи суспільно-політичні події, зіставляючи бажане із дійсно існуючим, сатирики стверджують, що для побудови національної державності, український народ мусить, по-перше, чітко зорієнтуватися у власних пріоритетах; по-друге, ревно ставитись до свого національно-культурного надбання; по-третє, припинити бути масою, і стати суб’єктом суспільно-політичних відносин.
Література
1. Багряний І. На новий шлях // Багряний І. Вибрані твори / Упоряд., автор передмови та приміток М. Балаклицький. — К., 2006. — С. 419.
2. Біловол Ю.Є. Національний мотив державотворення в письменницькій публіцистиці кінця 80-90-х років ХХ століття // Вісник Харківського національно університету ім.. В.Н. Каразіна. — 2007. — № 766. — С. 223-226.
3. Грунського П. Історія // Трудова громада. — 1920. — 22 січня. — С. 4.
4. До чого ведуть заповіді? // Свободный голосъ. — 1917. — 26 березня. — С. 4.
5. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
6. Кройчик Л. Современный газетный фельетон — Воронеж: Воронежский университет, 1975. — 229 с.
7. Національне питання // Червоний стяг. — 1919. — 27 травня. — 2 с.
8. Пісня без кінця // Червоний стяг. — 1919. — 1 червня. — С. 4.
9. Почапська О.І. Кам’янецька преса 1917-1921 рр. як виразник національної ідеї // Вісник Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна. — 2007. — № 766. — С. 75-77.
10. Розумний М. Справа честі. Алгоритми національного само опанування: Політологічне есе. — К., 1995. — 152 с.
11. Симкин Я.Р. Саитирическая публіцистика. — Ростов: Ростовський университет, 1976. — 174 с.
Анотація
У статті розглядається питання національного мотиву державотворення у сатиричній публіцистиці 1917-1921 рр. Досліджуючи періодику Наддніпрянської України, автор виділяє декілька шляхів (напрямків) побудови української державності, окреслених у сатирично-публіцистичних жанрах.
Ключові слова: нація, національна свідомість, державність, Наддніпрянська преса, сатирична публіцистика.
Summary
The article deals with the question of the national motive of state formation on the basis of satirical publicism of 1917-1921. Examining the newspapers and magazines of Naddnipryanska Ukraine, the author defines the ways of Ukrainian state building, which were underlined in satirical publicism.
Key words: nation, national consciousness, state, Naddnipryanska Ukraine, satirical publicism.
ОСОБЕННОСТИ ВОСПРИЯТИЯ ЧЕЛОВЕКА И ЕГО РОЛИ В ОБЩЕСТВЕ УКРАИНСКОЙ САТИРИЧЕСКОЙ ПУБЛИЦИСТИКОЙ 1917-1921 ГГ.
Аннотация
В статье рассматривается проблема восприятия человека и его роли в обществе украинской сатирической публицистикой 1917-1921 гг. Анализируя сатирические выступления в украинских периодических изданиях, автор выстраивает иерархию этапов развития человеческого самовосприятия и формирует «человековосприимчивую» концепцию, продуцируемую в сатирической печати 1917-1921 гг.
Ключевые слова: сатирическая публицистика, восприятие, самовосприятие, человек.
В украинской истории, которую, как справедливо отмечает В. Винниченко, нужно читать «с бромом», на протяжении столетий не находилось более национально сознательной силы, чем писатели, которые решились на свой страх и риск заполнять пробелы национальной культуры за счет своего таланта, который бросался на растерзание ради грандиозной цели — спасения родного народа, отодвинутого на маргинес реальности. В их жизненно оправданной полифункциональности следует видеть интуитивно выраженный ответ на жестокий вызов окружающей среды (Ковалив Ю., 2007, с. 55).
Временное правительство рухнуло 7 ноября 1917 года — начался распад империи. Как ярко и точно подметил в 1970 г. В. Шкловский, представление под названием «Россия» закончилось; каждый спешил одеть свой плащ и цилиндр (Shklovskii V., 1970, c. 122). У нерусских национальностей появилась возможность посоревноваться за свою независимость и собственное государство. В Украине, в отличии от других регионов, эта цель имела рьяных поклонников; тут сразу после падения царского режима возникли острые и кровавые конфликты за политическую власть среди разнообразных местных и иностранных военно-политических сил.
Период национальной революции 1917 г. и следующий за ним период национально-освободительных соревнований 1917-1921 гг. вошел в историю украинского народа как один из ключевых моментов, который навсегда закрепил его право быть нацией, а также определил основные пути развития Украины. Именно в этот период украинская периодика начала заполнять отобранную у нее Россией (Эмский указ, Валуевский циркуляр) информационную среду: «начали тиражироваться ежедневные газеты «Нова Рада» (под редакцией А. Никовского), «Робітнича газета» (под редакцией В. Винниченка), «Народна воля» (под редакцией М. Шрага)» (Ковалив Ю. 2007, с. 56) и др. Фактически, из шести изданий, выходивших в печать накануне революции, количество их названий увеличилось почти в 20 раз и насчитывало, по неполным данным, около 110 газет и журналов (см. также. Животко А., 1999, с. 220). В основном это были издания национально-патриотического характера. Что же касается периодичности, то явное преимущество было за газетами и журналами, которые выходили в свет от одного до четырех-пяти раз в неделю. Следует отметить, что возникновение украиноязычной журналистики в ХХ веке стало возможным именно благодаря утверждению 24 ноября 1905 года «Временных правил о печати». Этот закон отменял действие предыдущей цензуры на газеты, а значит, и снимал запрет на украинскую периодическую печать. Но при всей, существующей на тот момент свободе украинской печати, свобода слова оставалась довольно спорным явлением. Поэтому редакционный коллектив почти каждой газеты большую ставку делает именно на сатирическую публицистику.
Украинская сатирическая публицистика входит в круг научных интересов многих исследователей периодической печати: О. Кузнецовой (Кузнєцова О., 2003), А. Капелюшного (Капелюшний А., 1990), А. Тепляшиной (Тепляшина А., 2004), И. Крупского (Крупський І., 1995) и др. При этом следует отметить, что сатирическая публицистика изучалась в основном с точки зрения ее значимости в отражении исторических событий 1917-1921 гг., а также в контексте ее влияния на развитие национального самосознания украинского народа. Человек (и как категория физиологическая, и как категория философская) рассматривался постольку, поскольку его рассмотрение было важным для развития указанных нами тем. Мы считаем, что особенности изображения, а, значит, и восприятия человека сатирической публицистикой — один из важнейших факторов исторического развития нации в целом, поскольку смех, в основе которого лежит здоровая самокритика, свидетельствует о том, что его хозяин полностью осознал свои недостатки и намерен их искоренить — то есть самосовершенствоваться.
В нашем исследовании мы отталкиваемся от понимания того, что, как человек воспринимает себе подобных, так он воспринимает и себя, и, соответственно, как человек воспринимает себя, так он воспринимает и тот социум, в котором находится. Этот момент объясняется тем, что человек воспринимает окружающий мир, исходя из собственного опыта. Кроме того, одним из основных моментов нашего исследования есть рассмотрение человека целостно, в двух его проекциях — физиологической (материальной) и духовной (нематериальной) — а также, его поведенческих стратегий в том социально-политическом пространстве, в которое он был помещен, не зависимо от его желания/нежелания.
Следует, также, отметить, что в конце ХІХ – первой четверти ХХ вв. как в искусстве так и в литературе неотъемлемой частью параболического художественного мышления, что сформировалось под влиянием кризиса рационализма и утверждения концептуально-символических форм, стал миф. Модернизм, который развивался в этот период, теснее всего контактировал именно с мифологией. «Эта его черта, — как отмечал Я. Полищук в статье „Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму”, — стала одной из основных черт философии модерна, мировоззрения творца и ментальности реципиента, а также кодификации того социально-коммуникативного пространства, которое их объединяет» (Полищук Я., 2001, с. 35). При этом модернизм по-своему реализует три основные функции таких отношений: мифологизацию, ремифологизацию и демифологизацию (дальше мы рассмотрим отражение этих функций в сатирической публицистике).
В периодических изданиях Надднепрянской Украины 1917-1921 гг. все эти три функции нашли свое отражение и применение. Такая популярность философии модернизма в работе периодических изданий объясняется ее популярностью и актуальностью во всех слоях населения.
Газетная сатира (особенно та, которая создается и печатается в революционный период) ориентируется, в первую очередь, на так называемого «среднего» читателя — то есть человека «народного», далекого от университетского образования. Цель, которую в таком случае преследует сатирик, — указать на недостатки одной системы и максимально приблизить к восприятию другой. Сатирики 1917-1921 гг. так же неуклонно следовали этому «неписаному закону». Поэтому их выступления на страницах газет и журналов пестрят простонародной лексикой, диалектизмами и обычными грамматическими ошибками. Последнее объясняется тем, что, во-первых, в жанре сатирической публицистики очень часто пробовали себя малограмотные люди с незаконченным начальным или средним образованием, а во-вторых, очень часто, пытаясь «замаскироваться» либо показать свою близость к «простому» народу, маститые писатели сознательно допускали ошибки в тексте.
Образ человека в надднепрянской (Надднепрянщиной в 1917-1921 гг. считали почти всю территорию современной Украины, а точнее — Киевскую, Подольскую, Волынскую, Черниговскую, Полтавскую, Харьковскую, Екатеринославскую, Херсонскую и Таврийскую губернии) периодической печати 1917-1921 гг. использовался, как правило, для решения двух задач: во-первых (это более применимо к национальной периодике), для утверждения в сознании украинского народа понимания того, что он — нация, а значит, имеет полное право строить собственное государство на собственной земле; во-вторых (это характерно после 1920 г.), — с целью нивелирования национально идентифицирующего фактора и развития комплекса младшего брата (по отношению к «большому братскому народу России») у представителей украинства.
Напротяжении 1917-1921 гг. образ украинского человека прошел своеобразный эволюционный процесс. Началось его развитие, как и развитее общества в целом, с этапа мифологизации. Именно этот период стал ярким отражением одной из функций отношений между творцом, реципиентом и социумом — функции мифологизации (когда миф становиться не просто видением жизни, а способом мышления, стремлением подтянуть реальность под сам миф, объяснить ее с помощью мифа).
На этой стадии для образа украинского человека было характерно умение перевоплощаться, а также принадлежность к миру фантастического, неосознанного, необъяснимого. Как и для каждого человеческого индивидуума, для него было характерно существование «коллективного подсознательного». То есть, человек имел силу, чувствовал свое право на существование и собственное государство, но он не пользовался этой силой, пока экстремальная ситуация, в которую он случайно попал, не затянулась на десятилетия.
На этом этапе еще не прослеживается четкой славянско-братской (под крылом старшего брата) политики. С одной стороны, это объясняется отсутствием какого-либо влияния большевистского течения на территории Украины (до 1921 г. всего лишь, по разным статистическим данным, 5-7% украинцев поддалось влиянию большевистской военно-политической силы), а с другой — тем, что хаос, который воцарился после расстрела царской семьи, дал возможность национально и демократично настроенным силам выйти на политическую арену.
Например, в фейлетоне «Сказка-быль» (Подольская мысль, 1918, с. 4) весь украинский народ был воплощен в образе одного человека — могучего (былинного) богатыря, который на протяжении многих лет пребывал в рабстве: «Кто въ Бога вђровалъ и не вђровалъ — обижалъ его; силу его использовали люди малые, карлики земные. До седьмого пота загоняли его, на себђ работать заставляючи…» (Подольская мысль, 1918, с. 4). Но однажды его терпению пришел конец, и он разорвал оковы.
То есть, на этапе мифологизации сатирическая публицистика воспринимает украинского человека как существо могучее, былинное. На наш взгляд, такое восприятие было продиктовано скорее исторической потребностью, нежели реальным состоянием вещей. С одной стороны, после революции в России (низвержения династии Романовых) и, как следствия, национальной революции в Украине, украинская интеллигенция пребывала в эйфории от сознания того, что первый шаг к национальной общности сделан, а с другой — она не могла не осознавать, что народ, у которого ломают привычный жизненный уклад, у которого отнимают какие-то жизненные позиции и идеалы, будет непременно искать нового поводыря и создавать новые идеалы, по которым он сможет жить дальше. Именно поэтому создается несколько преувеличенный образ, в котором типизируется весь украинский народ.
Что касается роли человека в обществе, то следует отметить, что она никак не намечается. Сатирическая публицистика продуцирует человека как вещь в себе — человека, свободного от цепей и от социума. Причем, от социума он избавился, разорвав цепи, которыми долгое время был опутан. То есть между цепями и социумом мы можем поставить своеобразный знак равенства: по сути, социум на этапе мифологизации воспринимался сатириками как нечто сковывающее развитие человека. А потому основное задание человека — освободиться от социума и сфокусироваться на саморазвитии.
Следующим этапом развития образа человека стало своеобразное одиночество и индивидуализация. Он стал логичным продолжением этапа мифологизации: после того, как человек освободился от общества, он (закономерно) начал искать себя. Отсюда — уединение и индивидуализация. Отталкиваясь от коллективного подсознательного, человек пытается найти в себе что-то специфическое, свое.
Именно этот этап становиться отличной иллюстрацией ко второй функции отношений между творцом, реципиентом и социумом — функции ремифологизации. То есть, человек, осознав несостоятельность мифа, по которому он жил, пытается интерпретировать его, создает новые объяснения тем моментам, которые имеют двойственный смысл, — «поет старую песню на новый лад».
Главным героем сатирических жанров становится интеллектуально развитый человек (акцент с силы перемещается на интеллект), который боится «светлого будущего», что несет с собой большевизм.
Например, в фельетоне «Мне снилось…» (Подольская мысль, 1918, с. 4) главным героем выступает журналист, который после тяжелого рабочего дня пришел в собственную (довольно бедную) квартирку, поужинал, прилег на диван, уснул и увидел сон об обещанном коммунистическом строе: «Будто бы не было войны, не было революции. Хлђбъ стоитъ 4 коп., масло 30 коп., яйца-пара ни коп… Электрическая станция работаетъ… и подаетъ энергию не только для освещения, но и для технических надобностей…, газетные сотрудники шикарно одђтые и обутые заглядывают смђло во всђ уголки общественной жизни и т. д.» (Подольская мысль, 1918, с. 4). И все вокруг улыбаются. На первый взгляд, жизнь и правда прекрасна. Но дальше журналисту снится, что вдруг среди белого дня за ним приезжает милиция с сообщением о том, что его должны арестовать и расстрелять, не вдаваясь в подробности без соблюдения процессуальных норм. А все (внимание акцентируется на близких и родственниках) продолжают улыбаться, даже не пытаясь его защитить.
Проснувшись, журналист делает вывод, что от такого «коммунизма» следует бежать как можно дальше.
Характерным для этого этапа было также развитие темы большевистского намерения утвердить свой строй:
«Тих стріляю, тих — в тюрму,
Тих нанизую на штик.
Треба ж дати всьому лад,
Бо на те я большовик» (Реп'яхи, 1918а, с. 12);
Или:
«Тихий вечір. Стрілянина,
Брязкіт скла, нелюдський крик:
Пречудовая картина,
А художник — большовик» (Реп'яхи, 1918b, c. 10).
В этот период (в основном в периодических изданиях большевистской направленности) так же встречаем тот же образ интеллектуального человека, но с точностью до наоборот — он восхищается идеями, которые несут с собой большевики.
Такая полярность в восприятии человеком самого себя объясняется полярностью и полифонизмом политических идей и течений, а также, полным отсутствием длительного лидерства какой-нибудь политической силы. Частая смена военно-политических сил и, соответственно, идеологических направленностей привела в конечном итоге к тому, что в отдаленных от центра регионах существовало по нескольку органов управления — свой у каждой национальной общины.
Роль человека в обществе в этот период сатирическая публицистика также определяет двойственно, зависимо от ее политической направленности: построение, с одной стороны, глубоко национального социума, а с другой — глобализация уже существующего общества и создание единого могучего сверхгосударства (которым в последствии стал СССР).
Третьим и завершальным этапом эволюции образа человека в украинской сатирической публицистике 1917-1921 гг. стал этап «перекрестка»: в центре — рассказчик-интеллектуал, который столкнулся с глазу на глаз со «светлым будущим» (правда, оно оказалось далеко не «светлым»), а сил для выхода из него уже не осталось. Такая «перекрестковость» в эволюции самовосприятия отразилась и на жанровой специфике: если предыдущие два этапа характеризовались использованием больших или средних сатирическо-публицистических жанров (памфлетов, фельетонов, сатирических рассказов и очерков), то тут широкое распространение получили в основном малые формы (пословицы, поговорки, гномы, инвективы и т. д.).
Например: «Говорил большак «мануфактура»,
И соврал — собачья шкура» (Селянська громада, 1919, с. 4));
«Была коммуна, а на деле — кому на, а кому и нет» (Трудова громада, 1918, с. 3) и т. д.
Большой популярностья на этом этапе пользовались карикатуры. Например, во втором номере журнала «Будяк» за 1918 г. встречаем карикатуру «Його величність Микола ІІІ Лєнін». Тут пролетарский вождь — В.И. Ульянов — изображен перед горой человеческих черепов. А сатирический комментарий под рисунком гласит:
«І народ мій слухняний і покірний
В ногах моїх од щастя шкірить зуби…» (Будяк, 1918, с. 7).
Очень болезненным для героя в этот период оказалось то, что понятия «быть честным» и «быть дураком» стали абсолютными синонимами, а говорить правду значило подписать себе собственноручно смертельный приговор (в физическом или духовном плане, причем, духовная смерть была для героя гораздо тяжелее, чем физическая).
Следует также обратить внимание, что на этом этапе эволюции восприятия человека сатирической публицистикой удовлетворения от победы коммунизма практически не прослеживается. Объясняется этот факт тем, что большевистская печать считала сатиру слишком «низким» жанром для того, чтобы с ее помощью можно было утверждать свою идеологию, — с этой целью использовалась, как правило, так называемая «чистая» публицистика.
Интересно на этом этапе сатирическая публицистика выстраивает поведенческую модель человека. Если предыдущие два этапа характеризовались свободным выбором поведенчиских стратегий, то тут мы видим четкую линию, направленную в сторону отрицания коммунистической двойственной морали. Очень часто (особенно в печатных изданиях так называемой переферии) встречаются сатирическо-публицистические материалы под заглавиями «Коммунистическое чистилище — это перед входом в социалистический рай?» (Подольская мысль, 1920, с. 2-3), «Охота на народных учителей» (Село, 1919, с. 23-24) и др., что свидетельствует о том, что основной социальной ролью украинского человека в этот период сатирики видели военно-политическую и духовную деятельность, направленную на развал большевистской «машины».
Этот, третий этап, стал своеобразной иллюстрацией к последней функции отношений между творцом, реципиентом и социумом — к функции демифоологизации: миф и реальность настолько контрастны, что человек пытается воспринимать реальность такой, какой она есть, без украшений и домыслов, без ложных интерпретаций и отрицания существования необъяснимых фактов и явлений.
Десятилетием позже знаменитый украинский футурист Михайль Семенко, выводя теорию искусства вообще и коммунистического искусства в частности, писал: «Мы являемся участниками мирового процесса деструкции и стоим на грани гигантской интеграции, которой суждено построить вторую дугу в истории искусства для грядущих тысячелетий» (Семенко М., 1930, с. 10). Но общеизвестным фактом есть то, что процесс деструкции, как и любой другой процесс, не возникает из ниоткуда — только цепь идейно (даже идеологически) связанных между собой событий, со своими собственными причинно-следственными связями можно назвать процессом. Развал, о котором ведет речь М. Семенко, начался вместе с развалом монархического строя. И, соответственно, описанные нами этапы «эволюции» восприятия человека сатирической публицистикой 1917-1921 гг. все вместе составляют первый этап развития деструкции в искусстве и общественном сознании.
Таким образом, мы видим, что эволюция восприятия человека сатирической публицистикой прошла три этапа — мифологизации, индивидуализации, а также этап «перекрестка». Основная их особенность заключалась в принципе «дезоптимизации»: если на первой стадии народ — это богатырь, который имеет силу и смелость разорвать оковы, то на третьей — это разочарованный индивидуум, у которого нет сил и, самое главное, желания что-либо менять. Каждый этап, за исключением первого, имел четкое очертание социальной роли человека. Параллельно к процессу «дезоптимизации», возрастала ролевая нагрузка человека в социуме: если на этапах мифологизации и индивидуализации сатирики «разрешали» человеку самоуглубляться, искать себя, выстраивать свои жизненные приоритеты, то на этапе «перекрестка», они взвалили на человека обязанность согласовывать свои личностные жизненные интересы и приоритеты с борьбой против коммунистического строя и его двойственной морали.
Вместе с тем, на всех трех этапах человек фактически был воплощением мощи, интеллекта и морали — всех тех качеств, которые поднимают его над всеми народами мира. Такая националистическая гиперболизация служила отличной поддержкой и вдохновителем украинских национальных сил, которые пытались освободить Украину из-под коммунистического ига и построить независимое суверенное государство.
Литература
1. Будяк, 1918. Його величність Микола ІІІ Лєнін // Будяк. — 1918. — № 2. — С. 7.
2. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
3. Ковалів Ю. Українська література періоду національно-визвольних змагань (Фрагмент з історії української літератури ХХ ст.) // Неопалима купина. — 2007. — № 3-4. — С. 55-96.
4. Коммунистическое чистилище — это перед входом в социалистический рай? // Подольская мысль. — 1920. — 17 мая. — С. 2-3.
5. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України (друга половина ХІХ — перша чверть ХХ століття). — Львів, 1995. — 184 с.
6. Кузнецова О.Д. Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
7. Мнђ снилось... (маленькій фейлетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 7. — 4 с. — С. 4.
8. Охота на народних учителей // Село. — 1919. — № 17-18. — С. 23-24.
9. Поліщук Я., 2001. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і Час. — 2001. — № 2. — С. 35-45.
10. Приповідки і приповістки // Селянська громада. — 19 червня. — 1919. — С. 4.
11. Приповідки та приповістки // Трудова громада. — 20 квітня. — 1918. — С. 3.
12. Реп’яхи 1918а. Сповідь // Реп’яхи. — 1918. — № 1. — С. 12.
13. Реп’яхи 1918b. Наші приятелі // Реп’яхи. — 1918. — № 2. — С. 10.
14. Семенко Михайль, 1930. Панфутуризм. (Искусство переходного периода) // Семафор в майбутнє. Апарат панфутуристів. — травень (№1). — С. 10-12.
15. Сказка-быль (маленькій фейлктонъ) // Подольская мисль. — 1918. — № 6. — 4 с. — С. 4.
16. Тепляшина А.Н. Сатирические жанры современной публицистики: Учебное пособие. — Спб.: СПбГУ, 2004. — 210 с.
17. Shklovskii Victor Borisovich, 1970. A Sentimental Journey: Memoirs, 1917-1920. Trans. Richard Sheldon. Ithaca. New York.
Oksana Pochapska
Kamyanets-Podilsky national university
THE PECULIARITIES OF PERCEPTION OF THE MAN AND HIS ROLE IN SOCIETY BY UKRAINIAN SATIRICAL PUBLICISM OF 1917-1921.
Summary
In the article the problem of perception of man and his role in society by the Ukrainian satirical publicism of 1917-1921st is examined. Analyzing satiric appearances in the Ukrainian magazines and newspapers, the author lines up the hierarchy of stages of development of human self-perception and forms the «man-perceptive» conception, which was produced in the satiric press of 1917-1921st.
Key words: satirical publicism, perception, self-perception, man.
В статье рассматривается проблема восприятия человека и его роли в обществе украинской сатирической публицистикой 1917-1921 гг. Анализируя сатирические выступления в украинских периодических изданиях, автор выстраивает иерархию этапов развития человеческого самовосприятия и формирует «человековосприимчивую» концепцию, продуцируемую в сатирической печати 1917-1921 гг.
Ключевые слова: сатирическая публицистика, восприятие, самовосприятие, человек.
В украинской истории, которую, как справедливо отмечает В. Винниченко, нужно читать «с бромом», на протяжении столетий не находилось более национально сознательной силы, чем писатели, которые решились на свой страх и риск заполнять пробелы национальной культуры за счет своего таланта, который бросался на растерзание ради грандиозной цели — спасения родного народа, отодвинутого на маргинес реальности. В их жизненно оправданной полифункциональности следует видеть интуитивно выраженный ответ на жестокий вызов окружающей среды (Ковалив Ю., 2007, с. 55).
Временное правительство рухнуло 7 ноября 1917 года — начался распад империи. Как ярко и точно подметил в 1970 г. В. Шкловский, представление под названием «Россия» закончилось; каждый спешил одеть свой плащ и цилиндр (Shklovskii V., 1970, c. 122). У нерусских национальностей появилась возможность посоревноваться за свою независимость и собственное государство. В Украине, в отличии от других регионов, эта цель имела рьяных поклонников; тут сразу после падения царского режима возникли острые и кровавые конфликты за политическую власть среди разнообразных местных и иностранных военно-политических сил.
Период национальной революции 1917 г. и следующий за ним период национально-освободительных соревнований 1917-1921 гг. вошел в историю украинского народа как один из ключевых моментов, который навсегда закрепил его право быть нацией, а также определил основные пути развития Украины. Именно в этот период украинская периодика начала заполнять отобранную у нее Россией (Эмский указ, Валуевский циркуляр) информационную среду: «начали тиражироваться ежедневные газеты «Нова Рада» (под редакцией А. Никовского), «Робітнича газета» (под редакцией В. Винниченка), «Народна воля» (под редакцией М. Шрага)» (Ковалив Ю. 2007, с. 56) и др. Фактически, из шести изданий, выходивших в печать накануне революции, количество их названий увеличилось почти в 20 раз и насчитывало, по неполным данным, около 110 газет и журналов (см. также. Животко А., 1999, с. 220). В основном это были издания национально-патриотического характера. Что же касается периодичности, то явное преимущество было за газетами и журналами, которые выходили в свет от одного до четырех-пяти раз в неделю. Следует отметить, что возникновение украиноязычной журналистики в ХХ веке стало возможным именно благодаря утверждению 24 ноября 1905 года «Временных правил о печати». Этот закон отменял действие предыдущей цензуры на газеты, а значит, и снимал запрет на украинскую периодическую печать. Но при всей, существующей на тот момент свободе украинской печати, свобода слова оставалась довольно спорным явлением. Поэтому редакционный коллектив почти каждой газеты большую ставку делает именно на сатирическую публицистику.
Украинская сатирическая публицистика входит в круг научных интересов многих исследователей периодической печати: О. Кузнецовой (Кузнєцова О., 2003), А. Капелюшного (Капелюшний А., 1990), А. Тепляшиной (Тепляшина А., 2004), И. Крупского (Крупський І., 1995) и др. При этом следует отметить, что сатирическая публицистика изучалась в основном с точки зрения ее значимости в отражении исторических событий 1917-1921 гг., а также в контексте ее влияния на развитие национального самосознания украинского народа. Человек (и как категория физиологическая, и как категория философская) рассматривался постольку, поскольку его рассмотрение было важным для развития указанных нами тем. Мы считаем, что особенности изображения, а, значит, и восприятия человека сатирической публицистикой — один из важнейших факторов исторического развития нации в целом, поскольку смех, в основе которого лежит здоровая самокритика, свидетельствует о том, что его хозяин полностью осознал свои недостатки и намерен их искоренить — то есть самосовершенствоваться.
В нашем исследовании мы отталкиваемся от понимания того, что, как человек воспринимает себе подобных, так он воспринимает и себя, и, соответственно, как человек воспринимает себя, так он воспринимает и тот социум, в котором находится. Этот момент объясняется тем, что человек воспринимает окружающий мир, исходя из собственного опыта. Кроме того, одним из основных моментов нашего исследования есть рассмотрение человека целостно, в двух его проекциях — физиологической (материальной) и духовной (нематериальной) — а также, его поведенческих стратегий в том социально-политическом пространстве, в которое он был помещен, не зависимо от его желания/нежелания.
Следует, также, отметить, что в конце ХІХ – первой четверти ХХ вв. как в искусстве так и в литературе неотъемлемой частью параболического художественного мышления, что сформировалось под влиянием кризиса рационализма и утверждения концептуально-символических форм, стал миф. Модернизм, который развивался в этот период, теснее всего контактировал именно с мифологией. «Эта его черта, — как отмечал Я. Полищук в статье „Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму”, — стала одной из основных черт философии модерна, мировоззрения творца и ментальности реципиента, а также кодификации того социально-коммуникативного пространства, которое их объединяет» (Полищук Я., 2001, с. 35). При этом модернизм по-своему реализует три основные функции таких отношений: мифологизацию, ремифологизацию и демифологизацию (дальше мы рассмотрим отражение этих функций в сатирической публицистике).
В периодических изданиях Надднепрянской Украины 1917-1921 гг. все эти три функции нашли свое отражение и применение. Такая популярность философии модернизма в работе периодических изданий объясняется ее популярностью и актуальностью во всех слоях населения.
Газетная сатира (особенно та, которая создается и печатается в революционный период) ориентируется, в первую очередь, на так называемого «среднего» читателя — то есть человека «народного», далекого от университетского образования. Цель, которую в таком случае преследует сатирик, — указать на недостатки одной системы и максимально приблизить к восприятию другой. Сатирики 1917-1921 гг. так же неуклонно следовали этому «неписаному закону». Поэтому их выступления на страницах газет и журналов пестрят простонародной лексикой, диалектизмами и обычными грамматическими ошибками. Последнее объясняется тем, что, во-первых, в жанре сатирической публицистики очень часто пробовали себя малограмотные люди с незаконченным начальным или средним образованием, а во-вторых, очень часто, пытаясь «замаскироваться» либо показать свою близость к «простому» народу, маститые писатели сознательно допускали ошибки в тексте.
Образ человека в надднепрянской (Надднепрянщиной в 1917-1921 гг. считали почти всю территорию современной Украины, а точнее — Киевскую, Подольскую, Волынскую, Черниговскую, Полтавскую, Харьковскую, Екатеринославскую, Херсонскую и Таврийскую губернии) периодической печати 1917-1921 гг. использовался, как правило, для решения двух задач: во-первых (это более применимо к национальной периодике), для утверждения в сознании украинского народа понимания того, что он — нация, а значит, имеет полное право строить собственное государство на собственной земле; во-вторых (это характерно после 1920 г.), — с целью нивелирования национально идентифицирующего фактора и развития комплекса младшего брата (по отношению к «большому братскому народу России») у представителей украинства.
Напротяжении 1917-1921 гг. образ украинского человека прошел своеобразный эволюционный процесс. Началось его развитие, как и развитее общества в целом, с этапа мифологизации. Именно этот период стал ярким отражением одной из функций отношений между творцом, реципиентом и социумом — функции мифологизации (когда миф становиться не просто видением жизни, а способом мышления, стремлением подтянуть реальность под сам миф, объяснить ее с помощью мифа).
На этой стадии для образа украинского человека было характерно умение перевоплощаться, а также принадлежность к миру фантастического, неосознанного, необъяснимого. Как и для каждого человеческого индивидуума, для него было характерно существование «коллективного подсознательного». То есть, человек имел силу, чувствовал свое право на существование и собственное государство, но он не пользовался этой силой, пока экстремальная ситуация, в которую он случайно попал, не затянулась на десятилетия.
На этом этапе еще не прослеживается четкой славянско-братской (под крылом старшего брата) политики. С одной стороны, это объясняется отсутствием какого-либо влияния большевистского течения на территории Украины (до 1921 г. всего лишь, по разным статистическим данным, 5-7% украинцев поддалось влиянию большевистской военно-политической силы), а с другой — тем, что хаос, который воцарился после расстрела царской семьи, дал возможность национально и демократично настроенным силам выйти на политическую арену.
Например, в фейлетоне «Сказка-быль» (Подольская мысль, 1918, с. 4) весь украинский народ был воплощен в образе одного человека — могучего (былинного) богатыря, который на протяжении многих лет пребывал в рабстве: «Кто въ Бога вђровалъ и не вђровалъ — обижалъ его; силу его использовали люди малые, карлики земные. До седьмого пота загоняли его, на себђ работать заставляючи…» (Подольская мысль, 1918, с. 4). Но однажды его терпению пришел конец, и он разорвал оковы.
То есть, на этапе мифологизации сатирическая публицистика воспринимает украинского человека как существо могучее, былинное. На наш взгляд, такое восприятие было продиктовано скорее исторической потребностью, нежели реальным состоянием вещей. С одной стороны, после революции в России (низвержения династии Романовых) и, как следствия, национальной революции в Украине, украинская интеллигенция пребывала в эйфории от сознания того, что первый шаг к национальной общности сделан, а с другой — она не могла не осознавать, что народ, у которого ломают привычный жизненный уклад, у которого отнимают какие-то жизненные позиции и идеалы, будет непременно искать нового поводыря и создавать новые идеалы, по которым он сможет жить дальше. Именно поэтому создается несколько преувеличенный образ, в котором типизируется весь украинский народ.
Что касается роли человека в обществе, то следует отметить, что она никак не намечается. Сатирическая публицистика продуцирует человека как вещь в себе — человека, свободного от цепей и от социума. Причем, от социума он избавился, разорвав цепи, которыми долгое время был опутан. То есть между цепями и социумом мы можем поставить своеобразный знак равенства: по сути, социум на этапе мифологизации воспринимался сатириками как нечто сковывающее развитие человека. А потому основное задание человека — освободиться от социума и сфокусироваться на саморазвитии.
Следующим этапом развития образа человека стало своеобразное одиночество и индивидуализация. Он стал логичным продолжением этапа мифологизации: после того, как человек освободился от общества, он (закономерно) начал искать себя. Отсюда — уединение и индивидуализация. Отталкиваясь от коллективного подсознательного, человек пытается найти в себе что-то специфическое, свое.
Именно этот этап становиться отличной иллюстрацией ко второй функции отношений между творцом, реципиентом и социумом — функции ремифологизации. То есть, человек, осознав несостоятельность мифа, по которому он жил, пытается интерпретировать его, создает новые объяснения тем моментам, которые имеют двойственный смысл, — «поет старую песню на новый лад».
Главным героем сатирических жанров становится интеллектуально развитый человек (акцент с силы перемещается на интеллект), который боится «светлого будущего», что несет с собой большевизм.
Например, в фельетоне «Мне снилось…» (Подольская мысль, 1918, с. 4) главным героем выступает журналист, который после тяжелого рабочего дня пришел в собственную (довольно бедную) квартирку, поужинал, прилег на диван, уснул и увидел сон об обещанном коммунистическом строе: «Будто бы не было войны, не было революции. Хлђбъ стоитъ 4 коп., масло 30 коп., яйца-пара ни коп… Электрическая станция работаетъ… и подаетъ энергию не только для освещения, но и для технических надобностей…, газетные сотрудники шикарно одђтые и обутые заглядывают смђло во всђ уголки общественной жизни и т. д.» (Подольская мысль, 1918, с. 4). И все вокруг улыбаются. На первый взгляд, жизнь и правда прекрасна. Но дальше журналисту снится, что вдруг среди белого дня за ним приезжает милиция с сообщением о том, что его должны арестовать и расстрелять, не вдаваясь в подробности без соблюдения процессуальных норм. А все (внимание акцентируется на близких и родственниках) продолжают улыбаться, даже не пытаясь его защитить.
Проснувшись, журналист делает вывод, что от такого «коммунизма» следует бежать как можно дальше.
Характерным для этого этапа было также развитие темы большевистского намерения утвердить свой строй:
«Тих стріляю, тих — в тюрму,
Тих нанизую на штик.
Треба ж дати всьому лад,
Бо на те я большовик» (Реп'яхи, 1918а, с. 12);
Или:
«Тихий вечір. Стрілянина,
Брязкіт скла, нелюдський крик:
Пречудовая картина,
А художник — большовик» (Реп'яхи, 1918b, c. 10).
В этот период (в основном в периодических изданиях большевистской направленности) так же встречаем тот же образ интеллектуального человека, но с точностью до наоборот — он восхищается идеями, которые несут с собой большевики.
Такая полярность в восприятии человеком самого себя объясняется полярностью и полифонизмом политических идей и течений, а также, полным отсутствием длительного лидерства какой-нибудь политической силы. Частая смена военно-политических сил и, соответственно, идеологических направленностей привела в конечном итоге к тому, что в отдаленных от центра регионах существовало по нескольку органов управления — свой у каждой национальной общины.
Роль человека в обществе в этот период сатирическая публицистика также определяет двойственно, зависимо от ее политической направленности: построение, с одной стороны, глубоко национального социума, а с другой — глобализация уже существующего общества и создание единого могучего сверхгосударства (которым в последствии стал СССР).
Третьим и завершальным этапом эволюции образа человека в украинской сатирической публицистике 1917-1921 гг. стал этап «перекрестка»: в центре — рассказчик-интеллектуал, который столкнулся с глазу на глаз со «светлым будущим» (правда, оно оказалось далеко не «светлым»), а сил для выхода из него уже не осталось. Такая «перекрестковость» в эволюции самовосприятия отразилась и на жанровой специфике: если предыдущие два этапа характеризовались использованием больших или средних сатирическо-публицистических жанров (памфлетов, фельетонов, сатирических рассказов и очерков), то тут широкое распространение получили в основном малые формы (пословицы, поговорки, гномы, инвективы и т. д.).
Например: «Говорил большак «мануфактура»,
И соврал — собачья шкура» (Селянська громада, 1919, с. 4));
«Была коммуна, а на деле — кому на, а кому и нет» (Трудова громада, 1918, с. 3) и т. д.
Большой популярностья на этом этапе пользовались карикатуры. Например, во втором номере журнала «Будяк» за 1918 г. встречаем карикатуру «Його величність Микола ІІІ Лєнін». Тут пролетарский вождь — В.И. Ульянов — изображен перед горой человеческих черепов. А сатирический комментарий под рисунком гласит:
«І народ мій слухняний і покірний
В ногах моїх од щастя шкірить зуби…» (Будяк, 1918, с. 7).
Очень болезненным для героя в этот период оказалось то, что понятия «быть честным» и «быть дураком» стали абсолютными синонимами, а говорить правду значило подписать себе собственноручно смертельный приговор (в физическом или духовном плане, причем, духовная смерть была для героя гораздо тяжелее, чем физическая).
Следует также обратить внимание, что на этом этапе эволюции восприятия человека сатирической публицистикой удовлетворения от победы коммунизма практически не прослеживается. Объясняется этот факт тем, что большевистская печать считала сатиру слишком «низким» жанром для того, чтобы с ее помощью можно было утверждать свою идеологию, — с этой целью использовалась, как правило, так называемая «чистая» публицистика.
Интересно на этом этапе сатирическая публицистика выстраивает поведенческую модель человека. Если предыдущие два этапа характеризовались свободным выбором поведенчиских стратегий, то тут мы видим четкую линию, направленную в сторону отрицания коммунистической двойственной морали. Очень часто (особенно в печатных изданиях так называемой переферии) встречаются сатирическо-публицистические материалы под заглавиями «Коммунистическое чистилище — это перед входом в социалистический рай?» (Подольская мысль, 1920, с. 2-3), «Охота на народных учителей» (Село, 1919, с. 23-24) и др., что свидетельствует о том, что основной социальной ролью украинского человека в этот период сатирики видели военно-политическую и духовную деятельность, направленную на развал большевистской «машины».
Этот, третий этап, стал своеобразной иллюстрацией к последней функции отношений между творцом, реципиентом и социумом — к функции демифоологизации: миф и реальность настолько контрастны, что человек пытается воспринимать реальность такой, какой она есть, без украшений и домыслов, без ложных интерпретаций и отрицания существования необъяснимых фактов и явлений.
Десятилетием позже знаменитый украинский футурист Михайль Семенко, выводя теорию искусства вообще и коммунистического искусства в частности, писал: «Мы являемся участниками мирового процесса деструкции и стоим на грани гигантской интеграции, которой суждено построить вторую дугу в истории искусства для грядущих тысячелетий» (Семенко М., 1930, с. 10). Но общеизвестным фактом есть то, что процесс деструкции, как и любой другой процесс, не возникает из ниоткуда — только цепь идейно (даже идеологически) связанных между собой событий, со своими собственными причинно-следственными связями можно назвать процессом. Развал, о котором ведет речь М. Семенко, начался вместе с развалом монархического строя. И, соответственно, описанные нами этапы «эволюции» восприятия человека сатирической публицистикой 1917-1921 гг. все вместе составляют первый этап развития деструкции в искусстве и общественном сознании.
Таким образом, мы видим, что эволюция восприятия человека сатирической публицистикой прошла три этапа — мифологизации, индивидуализации, а также этап «перекрестка». Основная их особенность заключалась в принципе «дезоптимизации»: если на первой стадии народ — это богатырь, который имеет силу и смелость разорвать оковы, то на третьей — это разочарованный индивидуум, у которого нет сил и, самое главное, желания что-либо менять. Каждый этап, за исключением первого, имел четкое очертание социальной роли человека. Параллельно к процессу «дезоптимизации», возрастала ролевая нагрузка человека в социуме: если на этапах мифологизации и индивидуализации сатирики «разрешали» человеку самоуглубляться, искать себя, выстраивать свои жизненные приоритеты, то на этапе «перекрестка», они взвалили на человека обязанность согласовывать свои личностные жизненные интересы и приоритеты с борьбой против коммунистического строя и его двойственной морали.
Вместе с тем, на всех трех этапах человек фактически был воплощением мощи, интеллекта и морали — всех тех качеств, которые поднимают его над всеми народами мира. Такая националистическая гиперболизация служила отличной поддержкой и вдохновителем украинских национальных сил, которые пытались освободить Украину из-под коммунистического ига и построить независимое суверенное государство.
Литература
1. Будяк, 1918. Його величність Микола ІІІ Лєнін // Будяк. — 1918. — № 2. — С. 7.
2. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
3. Ковалів Ю. Українська література періоду національно-визвольних змагань (Фрагмент з історії української літератури ХХ ст.) // Неопалима купина. — 2007. — № 3-4. — С. 55-96.
4. Коммунистическое чистилище — это перед входом в социалистический рай? // Подольская мысль. — 1920. — 17 мая. — С. 2-3.
5. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України (друга половина ХІХ — перша чверть ХХ століття). — Львів, 1995. — 184 с.
6. Кузнецова О.Д. Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
7. Мнђ снилось... (маленькій фейлетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 7. — 4 с. — С. 4.
8. Охота на народних учителей // Село. — 1919. — № 17-18. — С. 23-24.
9. Поліщук Я., 2001. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і Час. — 2001. — № 2. — С. 35-45.
10. Приповідки і приповістки // Селянська громада. — 19 червня. — 1919. — С. 4.
11. Приповідки та приповістки // Трудова громада. — 20 квітня. — 1918. — С. 3.
12. Реп’яхи 1918а. Сповідь // Реп’яхи. — 1918. — № 1. — С. 12.
13. Реп’яхи 1918b. Наші приятелі // Реп’яхи. — 1918. — № 2. — С. 10.
14. Семенко Михайль, 1930. Панфутуризм. (Искусство переходного периода) // Семафор в майбутнє. Апарат панфутуристів. — травень (№1). — С. 10-12.
15. Сказка-быль (маленькій фейлктонъ) // Подольская мисль. — 1918. — № 6. — 4 с. — С. 4.
16. Тепляшина А.Н. Сатирические жанры современной публицистики: Учебное пособие. — Спб.: СПбГУ, 2004. — 210 с.
17. Shklovskii Victor Borisovich, 1970. A Sentimental Journey: Memoirs, 1917-1920. Trans. Richard Sheldon. Ithaca. New York.
Oksana Pochapska
Kamyanets-Podilsky national university
THE PECULIARITIES OF PERCEPTION OF THE MAN AND HIS ROLE IN SOCIETY BY UKRAINIAN SATIRICAL PUBLICISM OF 1917-1921.
Summary
In the article the problem of perception of man and his role in society by the Ukrainian satirical publicism of 1917-1921st is examined. Analyzing satiric appearances in the Ukrainian magazines and newspapers, the author lines up the hierarchy of stages of development of human self-perception and forms the «man-perceptive» conception, which was produced in the satiric press of 1917-1921st.
Key words: satirical publicism, perception, self-perception, man.
Жанрові особливості фейлетону в Кам’янець-Подільській пресі 1917-1920-х років
Проблема дослідження сатиричної публіцистики як одного із способів вираження і формування національної свідомості залишається особливо актуальною в наш час, коли мають місце процеси відбув удови української державності і набуття Україною статусу Європейської держави.
Проблемами сатири та гумору у пресі займалися Кузнєцова О. „Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі” [4] , Сорока П. „Сміх проти терору” [9], Кройчик Л. „Современный газетный фельетон” [3] та ін. На жаль, на сьогоднішній день у дослідженні сатирично-публіцистичних жанрів української періодики (особливо дожовтневого періоду) спостерігається деяка однобокість, нівелюються регіональні відмінності преси загалом.
Як твердять історичні дослідження, Кам’янець-Подільський у 1917-1920-х роках був центром політичного і культурного життя Правобережної України. Політична картина тут змінювалася майже щодня — до влади почергово приходили то більшовики, то директорія. Змінювався уряд, змінювалася і законодавча база. Саме через це зовсім не дивним є той факт, що переважна більшість населення вважала за доцільне приховувати власні політичні уподобання.
У цьому зачарованому колі виняток становила преса. Варто зауважити, що Кам’янець-Подільський на той час налічував близько 15-20 друкованих видань, не враховуючи бюлетенів та листівок.
Боячись писати відкриті статті із чітко вираженими націоналістичними закликами, газетярі обмежувалися сатиричними та гумористичними жанрами. Це були памфлети, саркастичного характеру політичні портрети привладних осіб та ін. Але найпопулярнішим у цей період стає фейлетон, оскільки саме йому притаманна свобода від жорстких рамок у мовленні, композиції та виборі матеріалу. Майже у кожній газеті на останній шпальті була запроваджена рубрика, назва якої варіювалася в межах „Маленькій фейлетонъ”, „Не так сталося, як гадалося”, „Нові приповідки” „Крылатыя риемы”, основним жанровим наповненням яких залишалися сатирично-публіцистичні жанри, а своєрідним лідером серед них був фейлетон.
Більшість дослідників (В.Здоровега, А.Тепляшина та ін.) схиляються до думки, що фейлетон виник у Франції 28 січня 1800 року, де „цим словом спочатку називали невеликі публікації, видрукувані як додатки до певних політичних видань на окремому аркуші” [2, с. 249]. Саме слово фейлетон вживається як означення відокремленої частини газети, додатка виділеного друкарською лінією, нижньої частини газетного аркуша. Під цією рубрикою друкувалися оголошення, відгуки-рецензії на музичні, літературні новини, повідомлення про моди, неофіційні матеріали.
Дещо пізніше широкого поширення набув інший погляд на фейлетон як на твір, що друкується з метою „пожвавлення” газети чи журналу. Таке бачення фейлетону як твору перш за все цікавого, веселого, енергійного також практично знімало питання стосовно його специфічних жанрових ознак: будь-яка „жваво” написана стаття чи замітка могла в такому разі вважатися фейлетоном.
Першими фейлетонами у східно-слов'янських літературах стали твори літературно - критичного спрямування, що з'явилися в 30-х рр. XIX ст. за підписом Феофілакта Косичкіна (О.Пушкіна). Як самостійний художньо-публіцистичний жанр фейлетон чітко визначився у 40-50-х рр. XIX ст. і розвитку набув у 60-70-х рр. XIX ст. Лише з 90-х рр. фейлетон став жанром переважно сатиричним, з широким використанням іронії, сарказму, гіперболи, різнобічної асоціативності. У кін. XIX ст. намітилася тенденція на розвиток окремих жанрових різновидів ("маленький фейлетон", вірш, або поет, фейлетон).
На початку XX ст.. слово фейлетон означає специфічний газетний жанр, особливий спосіб спілкування фейлетоніста з читачем, проте сам жанр дуже змінився. Він нагадує гумористичне, інколи навіть сатиричне оповідання, реальні факти примхливо переплітаються в ньому з художньою авторською вигадкою.
«Фейлетон, як і нарис, - зіставляє обидві форми Є.Журбіна, - належить до тієї сфери усвідомлення дійсності, в якій діалектично поєднуються два принципи її засвоєння: принцип мистецтва літератури і принцип мистецтва публіцистики. Фейлетон, як і нарис, - жанр художньо-публіцистичний... Говорячи про різницю між нарисом і фейлетоном, необхідно підкреслити, що нарис у цілому зливається з художньою літературою тісніше, ніж фейлетон, який стоїть на межі стику з публіцистикою» [1, с. 117].
Подаючи стислий аналіз творів фейлетонного жанру (від Остапа Вишні і його „Мисливських усмішок” і аж до журналу „Перець”), В.Й.Здоровега приходить до висновку, що „фейлетон прийнято визначати як сатиричний, художньо-публіцистичний, малої форми твір, у якому висміюються негативні явища соціально-політичного життя, повсякденного побуту, стосунків між людьми” [2, с. 249].
Об’єктом сатири у фейлетоні завжди були не просто негативні явища, а такі „хиби і вади, які рядяться під добропорядність, люди, котрі видають себе не за тих, ким є насправді” [2, с. 250].
Анатолій Капелюшний, досліджуючи природу фейлетону, відзначав унікальність поєднання у таких творах сатиричного і художньо-публіцистичного начала: „вони сатиричні, оскільки з’ясовують комічну суть факту, явища, тобто показують невідповідність між ідеалом сатирика, між суспільним ідеалом і реаліями дійсності, які набувають форм негативного явища. І одночасно це твори публіцистичні, в яких сатирик намагається реалізувати певний публіцистичний задум, чітко визначає свою позицію” [10, с. 298].
Фейлетон може набирати найрізноманітніших форм. Він може наближатися до гумористичного оповідання, або бути написаним у формі листа, щоденника, комедійної сцени між кількома особами. Фейлетоністи часом запозичують у своїх творах образи з відомих книг світової і вітчизняної класики, пародіюють відомі твори і т.д. Це потрібно для головного у фейлетоні - сатиричної типізації, розвінчування негативного явища з допомогою сатиричного образу, який відбиває істотні ознаки негативного у суспільстві. Сатирична типізація досягається художньо-публіцистичним узагальненням негативних явищ у конкретному соціальному бутті. Сатиричний образ розкриває шкідливість зла і водночас притаманними фейлетону засобами підказує шлях його подолання, або завдяки іронії, сарказму робить неможливим його подальше існування. Адже за словами М.Гоголя, сміху боїться навіть той, хто взагалі нічого не боїться.
Досліджуючи середні сатирично-публіцистичні жанри в сучасній українській пресі, О.Д.Кузнецова, узагальнивши існуючі літературознавчі дослідження, приходить до висновку, що „фейлетон — середній прозовий жанр сатири, що виявляє комічну суть суспільної парадоксальної проблеми з метою її усунення, викриває систему негативних фактів через реальні та ймовірні події, різні рефлексії, історичні, літературні асоціації, містифікацію знахідок документів, рукописів, книг, щоденників та інші комічні засоби” [42, c. 104].
Саме таким жанровим характеристикам відповідає фейлетон із назвою „Мнђ снилось...” [5, c. 4]. Сюжетна лінія його розвивається на основі рефлексії — репортерові наснився сон про те, що раптом Україна перетворилася на одну із найстабільніших держав світу. Життя стало настільки спокійним і розпланованим, що сама собою відпала потреба в існуванні професії репортера. „И мне приснился странный сонъ. Буддо бы не было войны, не было революции. Хлђбъ стоитъ 4 к..., масло 30 к... Электрическая станция работаетъ ежедневно, и подает энергию не только для освђщения, но и для техническихъ надобностей...” [5, с. 4].
Прокинувся репортер надзвичайно переляканим. „Я вскочилъ съ постели. На дворе свђтило чудное сонце... Да вђдь это всего лишъ сонъ... И обрадованный до безконечності своимъ открытиемъ..., выпив холодного чаю, отпраился въ редакцію...” [5, с. 4].
Є тут реальна подія, є тут рефлексія, є тут стик двох однакових ситуацій при різних владах.
Але якщо поглянути на наступний фейлетон із назвою „Сказка-быль” [8, c. 4], побудованого у казковій формі, „начиненого” вигаданими героями, можна помітити, що тут немає найголовнішої жанрової ознаки — цілковито відсутня „суспільно парадоксальна проблема, яка потребує усунення” [4, c. 104]. Є багатир, якого весь час пригноблювали, принижували, а він одного чудового дня піднявся і переміг своїх пригноблювачів — на такій фабулі тримається переважна більшість українських дум, російських билин, скандинавських саг і т. д. Виникає питання: можливо, редактор газети, за відсутності філологічної освіти, помилково відніс цю „Сказку...” до жанру фейлетона?
Зустрічаються у „Сказці...” такі слова: „приносили ему „воду живую” и во время сна она въ горло вливалась ему и забывал богатыр про бђду свою, веселъ становился, плясать начиналъ” [8, c. 4]. Перечитуючи фейлетон, ми зустрічаємося із тим, що богатир переміг своїх кривдників, але „воду живу” пити не покинув, навпаки, — відсвяткував перемогу черговим „богатырским” ковтком. Автор не подає нав’язуваний алкоголізм, як соціальну проблему, від якої обов’язково потрібно позбавитись. Деякою мірою в любові до чарки автор вбачає українську національну рису, натякаючи тим самим на те, що, позбавившись її, українець тим самим уподібнюється іншим націям, асимілює з ними.
Звідси, ми можемо вивести ще одну характерну жанрову ознаку фейлетону — натяк (не присутність) на суспільну проблему, але не з метою її усунення, а з метою перетворення на суспільну перевагу чи національно ідентифікуючий фактор.
У газеті „Подольский край” (№16 за 1918 рік) у рубриці „Маленькій фейлетонъ” вміщено твір під назвою„Черная неблагодарность” [11, c. 2]. Тут автор розповідає про картину, що вразила його до глибини душі — російські військовополонені поверталися із Австро-Угорщини: „Оборванные, голодне, измученые, большей частью больные, тянуться они, наши защитники, длинной вереницей... Ни оидного слова привђтствия, ни одной теплой ласки эти мученики долга не встрђчают…” [11, c. 2]. Завершується фейлетон тим, що один із військовополонених зупинився і запитав, невже вони заслужили на таке вороже ставлення.
У даному фейлетоні не виявляється „комічна суть парадоксальної проблеми” [4, c. 104]. Комізм як такий тут цілковито відсутній. Із усіх ознак комічного зустрічається лише іронія: „Цвђтами, криками „ура” ихъ провожали на людскую бойню. И они пошли, увђренные въ величие совершаемого ими поступка…” [11, c. 2]. Чи не єдиними ознаками, що ріднять цей твір із фейлетоном (фейлетоном, за визначенням О.Кузнецової, Д.Заславського, Л.Тимофєєва), є зигзагоподібність його сюжету і проблема (виражена за допомогою іронії), яку потрібно усувати.
Звідси виокремлюємо наступну жанрову ознаку фейлетону — виявлення не тільки (або навіть не стільки) комічної суті „суспільної проблеми, яка потребує вирішення” [4, c. 104], але і її трагічної суті.
Характерною саме для кам’янецького фейлетона є ще одна особливість — несподіване закінчення. Такий прийом є властивим для новелістики, проте, якщо у новелі закінчення все ж таки можна передбачити, то у фейлетонних жанрах воно, як правило, не має логічного пояснення.
У газеті „Подольская мисль” (1918 р., № 1) у рубриці „Маленькій фейлетонъ” вміщено твір із назвою „Наброски карандашомъ”. Композиційно перша частина його уподібнюється листу. Автор (В. Петр) ділиться своїми враженнями від нового закону про боротьбу зі спекуляцією.
„Читали, Аввакумъ Виссарионовичъ, новый законъ по борьбе со спекуляцій?
Ну вотъ изволите видђть правительственный аппаратъ наконецъ сталъ на вполнђ правильную точку зрђния и...
Издалъ законъ.
За спекуляции полагается двойное наказание и административое и уголовное...” [6, с 4]. Далі автор веде мову про те, що цей закон особливо гарні наслідки мав у Кам’янці-Подільському, бо спекулянтів не стало тут взагалі. „Однђ извозным промислом... заниматься стали... Другие открыли буфеты съ восточными сладостями... Барыньки наши бояться за масло, картонку, яйца и всякое другое дорого платить, а то чого доброго скажут „жена спекулянта” и посыплется біда одна за другой.
Вотъ такъ хороший законъ!
Даром, что желђзнодороная забастовка случилась, застой въ коммерции, не чђм, значитъ спекулировать...” [6, с 4].
На цих словах оповіді автора переривається словами „Пожар! Горить!”. Автор залишає лист і разом з величезним натовпом побіг дивитися, що сталося. Але виявилося, що це ревізори Міського Самоуправління підняли фальшиву тривогу, аби нагородити пожежне управління.
Ще однією (свого роду жанровою) особливістю кам’янецьких фейлетонів 1917-1920-х років стали автографи, які залишали фейлетоністи під своїми творами. Жоден із них не оприлюднював свого справжнього прізвища не стільки через звичайний людський страх бути покараним новою владою, а скільки для створення і підтримання власних „фейлетоністських” звичаїв і традицій. При чому довгий час побутувала думка про те, що діяли вони згідно із „Статутом фейлетоністів Кам’янець-Подільської губернії”, у одному із підпунктів якого проголошувалося право фейлетоніста послуговуватися різними автографами тільки за умови, якщо автор матиме не більше п’яти автографів і зберігатиме для кожного з них свій стиль написання фейлетону.
На жаль про „Статут фейлетоністів Кам’янець-Подільської губернії” до сьогоднішнього дня дійшли тільки натяки на його існування у вигляді обмовок у рубриках під назвою „З підслуханого на вулиці”. Саме тому ми схиляємося до тієї думки, що самого „Статуту...” ніколи й не існувало. Але тим не менше фейлетони із автографом „Бідолаха” вирізняються трагічністю своєї тематики і своєрідним перенасиченням риторичними запитаннями. Фейлетони із підписами „Начхідзе” і „Шейнайзон” пишуться, як правило зі збереженням форми українських народних казок, при чому цілковито відсутня постановка суспільної проблеми, що потребує негайного усунення. Фейлетони із підписом „Оль-Райтъ” відомі присутністю римованих складів (восьмого і п’ятого у першій строфі, шостого і третього у другій строфі) і постановкою суспільної проблеми через рефлексії (найчастіше сни).
У кам’янецьких фейлетонах немає чітко вираженого позитиву чи негативу. Єдиним позитивним героєм завжди залишається сміх. Фейлетон не мав права бути не смішним. Як зазначає М.І.Шостак, „якщо шостим відчуттям називають інтуїцію, то для того, хто пише в „легкому” фейлетонному жанрі, необхідно мати ще й сьоме — почуття гумору. Мати схильність до вивчення абсурду „абсурдно”: легко „встати на голову”, , подивитися на те, чого не можна осягнути розумом, на звичайну дрібничку із зовсім незвичної точки зору. І вміти запропонувати його (цей абсурд) читачеві...” [12, с. 13].
Таким чином, розглянувши і проаналізувавши фейлетони, які друкувалися у газетах міста Кам’янця-Подільського з 1917 по 1920 роки на предмет їх жанрових характеристик, приходимо до висновку, що кам’янецький фейлетон помітно вирізнявся на фоні уже існуючих на той час представників цього жанру у пресі інших губерній. Так, кам’янецькі фейлетоністи дещо розширили жанрові характеристики фейлетону від звичайної постановки суспільної проблеми з метою її усунення до творчого перетворення цієї проблеми на національно ідентифікуючий фактор, від виявлення комічної суті суспільної проблеми до нівелювання комізму як такого і змалювання трагічних її сторін, від звичайних автографів, метою яких є приховати справжнє ім’я автора, до використання цих автографів у якості своєрідного логічного обрамлення твору.
Список використаних джерел
1. Журбина Е.И. Теорія и практика художественно-рублицистических жанров. Очерк. Фельетон. — М.: Мысль, 1969. — 399 с.
2. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. — 2-ге вид., перероб. і доповнене. — Львів: ПАІС, 2004. — 268 с.
3. Кройчик Л.Е. Современный газетный фельетон. — Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1975. — 230 с.
4. Кузнєцова О.Д. Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
5. Мнђ снилось... (маленькій фельетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 7. — С. 4.
6. Наброски карандашомъ // Подольская мысль. — 1918. — № 1. — С. 4.
7. Они уходятъ… (маленькій фельетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 8. — С. 4.
8. Сказка-быль (маленькій фельетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 6. С. 4.
9. Сорока П.І. Сміх проти терору: Літ.-критичні статті. — Тернопіль-Збараж., 1993. — 63 с.
10. Теорія і практика радянської журналістики: Навчальний посібник / За ред. В.Здоровеги. — Львів, 1989. — 247 с.
11. Черная неблагодарность (маленькій фельетонъ) // Життя Поділля. — 1918. — № 9. — С. 2.
12. Шостак М.И. Ироничный журналист // Журналист. — 1999. — № 6. — С. 13-15.
Анотація
У статті на основі фактичного матеріалу розглянуто і проаналізовано жанрові особливості фейлетону в Кам’янець-Подільській пресі періоду національно-визвольних війн 1917-1920.
Ключові слова: фейлетон, національно-визвольна війна, жанрові особливості, національна свідомість.
Summary
The article deals with the problem of genre features of newspaper satire in the press of Kameanets-Podilsky, which was published during the period of national-liberating wars.
Key words: newspaper satire, national-liberating war, genre features, national consciousness.
Проблемами сатири та гумору у пресі займалися Кузнєцова О. „Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі” [4] , Сорока П. „Сміх проти терору” [9], Кройчик Л. „Современный газетный фельетон” [3] та ін. На жаль, на сьогоднішній день у дослідженні сатирично-публіцистичних жанрів української періодики (особливо дожовтневого періоду) спостерігається деяка однобокість, нівелюються регіональні відмінності преси загалом.
Як твердять історичні дослідження, Кам’янець-Подільський у 1917-1920-х роках був центром політичного і культурного життя Правобережної України. Політична картина тут змінювалася майже щодня — до влади почергово приходили то більшовики, то директорія. Змінювався уряд, змінювалася і законодавча база. Саме через це зовсім не дивним є той факт, що переважна більшість населення вважала за доцільне приховувати власні політичні уподобання.
У цьому зачарованому колі виняток становила преса. Варто зауважити, що Кам’янець-Подільський на той час налічував близько 15-20 друкованих видань, не враховуючи бюлетенів та листівок.
Боячись писати відкриті статті із чітко вираженими націоналістичними закликами, газетярі обмежувалися сатиричними та гумористичними жанрами. Це були памфлети, саркастичного характеру політичні портрети привладних осіб та ін. Але найпопулярнішим у цей період стає фейлетон, оскільки саме йому притаманна свобода від жорстких рамок у мовленні, композиції та виборі матеріалу. Майже у кожній газеті на останній шпальті була запроваджена рубрика, назва якої варіювалася в межах „Маленькій фейлетонъ”, „Не так сталося, як гадалося”, „Нові приповідки” „Крылатыя риемы”, основним жанровим наповненням яких залишалися сатирично-публіцистичні жанри, а своєрідним лідером серед них був фейлетон.
Більшість дослідників (В.Здоровега, А.Тепляшина та ін.) схиляються до думки, що фейлетон виник у Франції 28 січня 1800 року, де „цим словом спочатку називали невеликі публікації, видрукувані як додатки до певних політичних видань на окремому аркуші” [2, с. 249]. Саме слово фейлетон вживається як означення відокремленої частини газети, додатка виділеного друкарською лінією, нижньої частини газетного аркуша. Під цією рубрикою друкувалися оголошення, відгуки-рецензії на музичні, літературні новини, повідомлення про моди, неофіційні матеріали.
Дещо пізніше широкого поширення набув інший погляд на фейлетон як на твір, що друкується з метою „пожвавлення” газети чи журналу. Таке бачення фейлетону як твору перш за все цікавого, веселого, енергійного також практично знімало питання стосовно його специфічних жанрових ознак: будь-яка „жваво” написана стаття чи замітка могла в такому разі вважатися фейлетоном.
Першими фейлетонами у східно-слов'янських літературах стали твори літературно - критичного спрямування, що з'явилися в 30-х рр. XIX ст. за підписом Феофілакта Косичкіна (О.Пушкіна). Як самостійний художньо-публіцистичний жанр фейлетон чітко визначився у 40-50-х рр. XIX ст. і розвитку набув у 60-70-х рр. XIX ст. Лише з 90-х рр. фейлетон став жанром переважно сатиричним, з широким використанням іронії, сарказму, гіперболи, різнобічної асоціативності. У кін. XIX ст. намітилася тенденція на розвиток окремих жанрових різновидів ("маленький фейлетон", вірш, або поет, фейлетон).
На початку XX ст.. слово фейлетон означає специфічний газетний жанр, особливий спосіб спілкування фейлетоніста з читачем, проте сам жанр дуже змінився. Він нагадує гумористичне, інколи навіть сатиричне оповідання, реальні факти примхливо переплітаються в ньому з художньою авторською вигадкою.
«Фейлетон, як і нарис, - зіставляє обидві форми Є.Журбіна, - належить до тієї сфери усвідомлення дійсності, в якій діалектично поєднуються два принципи її засвоєння: принцип мистецтва літератури і принцип мистецтва публіцистики. Фейлетон, як і нарис, - жанр художньо-публіцистичний... Говорячи про різницю між нарисом і фейлетоном, необхідно підкреслити, що нарис у цілому зливається з художньою літературою тісніше, ніж фейлетон, який стоїть на межі стику з публіцистикою» [1, с. 117].
Подаючи стислий аналіз творів фейлетонного жанру (від Остапа Вишні і його „Мисливських усмішок” і аж до журналу „Перець”), В.Й.Здоровега приходить до висновку, що „фейлетон прийнято визначати як сатиричний, художньо-публіцистичний, малої форми твір, у якому висміюються негативні явища соціально-політичного життя, повсякденного побуту, стосунків між людьми” [2, с. 249].
Об’єктом сатири у фейлетоні завжди були не просто негативні явища, а такі „хиби і вади, які рядяться під добропорядність, люди, котрі видають себе не за тих, ким є насправді” [2, с. 250].
Анатолій Капелюшний, досліджуючи природу фейлетону, відзначав унікальність поєднання у таких творах сатиричного і художньо-публіцистичного начала: „вони сатиричні, оскільки з’ясовують комічну суть факту, явища, тобто показують невідповідність між ідеалом сатирика, між суспільним ідеалом і реаліями дійсності, які набувають форм негативного явища. І одночасно це твори публіцистичні, в яких сатирик намагається реалізувати певний публіцистичний задум, чітко визначає свою позицію” [10, с. 298].
Фейлетон може набирати найрізноманітніших форм. Він може наближатися до гумористичного оповідання, або бути написаним у формі листа, щоденника, комедійної сцени між кількома особами. Фейлетоністи часом запозичують у своїх творах образи з відомих книг світової і вітчизняної класики, пародіюють відомі твори і т.д. Це потрібно для головного у фейлетоні - сатиричної типізації, розвінчування негативного явища з допомогою сатиричного образу, який відбиває істотні ознаки негативного у суспільстві. Сатирична типізація досягається художньо-публіцистичним узагальненням негативних явищ у конкретному соціальному бутті. Сатиричний образ розкриває шкідливість зла і водночас притаманними фейлетону засобами підказує шлях його подолання, або завдяки іронії, сарказму робить неможливим його подальше існування. Адже за словами М.Гоголя, сміху боїться навіть той, хто взагалі нічого не боїться.
Досліджуючи середні сатирично-публіцистичні жанри в сучасній українській пресі, О.Д.Кузнецова, узагальнивши існуючі літературознавчі дослідження, приходить до висновку, що „фейлетон — середній прозовий жанр сатири, що виявляє комічну суть суспільної парадоксальної проблеми з метою її усунення, викриває систему негативних фактів через реальні та ймовірні події, різні рефлексії, історичні, літературні асоціації, містифікацію знахідок документів, рукописів, книг, щоденників та інші комічні засоби” [42, c. 104].
Саме таким жанровим характеристикам відповідає фейлетон із назвою „Мнђ снилось...” [5, c. 4]. Сюжетна лінія його розвивається на основі рефлексії — репортерові наснився сон про те, що раптом Україна перетворилася на одну із найстабільніших держав світу. Життя стало настільки спокійним і розпланованим, що сама собою відпала потреба в існуванні професії репортера. „И мне приснился странный сонъ. Буддо бы не было войны, не было революции. Хлђбъ стоитъ 4 к..., масло 30 к... Электрическая станция работаетъ ежедневно, и подает энергию не только для освђщения, но и для техническихъ надобностей...” [5, с. 4].
Прокинувся репортер надзвичайно переляканим. „Я вскочилъ съ постели. На дворе свђтило чудное сонце... Да вђдь это всего лишъ сонъ... И обрадованный до безконечності своимъ открытиемъ..., выпив холодного чаю, отпраился въ редакцію...” [5, с. 4].
Є тут реальна подія, є тут рефлексія, є тут стик двох однакових ситуацій при різних владах.
Але якщо поглянути на наступний фейлетон із назвою „Сказка-быль” [8, c. 4], побудованого у казковій формі, „начиненого” вигаданими героями, можна помітити, що тут немає найголовнішої жанрової ознаки — цілковито відсутня „суспільно парадоксальна проблема, яка потребує усунення” [4, c. 104]. Є багатир, якого весь час пригноблювали, принижували, а він одного чудового дня піднявся і переміг своїх пригноблювачів — на такій фабулі тримається переважна більшість українських дум, російських билин, скандинавських саг і т. д. Виникає питання: можливо, редактор газети, за відсутності філологічної освіти, помилково відніс цю „Сказку...” до жанру фейлетона?
Зустрічаються у „Сказці...” такі слова: „приносили ему „воду живую” и во время сна она въ горло вливалась ему и забывал богатыр про бђду свою, веселъ становился, плясать начиналъ” [8, c. 4]. Перечитуючи фейлетон, ми зустрічаємося із тим, що богатир переміг своїх кривдників, але „воду живу” пити не покинув, навпаки, — відсвяткував перемогу черговим „богатырским” ковтком. Автор не подає нав’язуваний алкоголізм, як соціальну проблему, від якої обов’язково потрібно позбавитись. Деякою мірою в любові до чарки автор вбачає українську національну рису, натякаючи тим самим на те, що, позбавившись її, українець тим самим уподібнюється іншим націям, асимілює з ними.
Звідси, ми можемо вивести ще одну характерну жанрову ознаку фейлетону — натяк (не присутність) на суспільну проблему, але не з метою її усунення, а з метою перетворення на суспільну перевагу чи національно ідентифікуючий фактор.
У газеті „Подольский край” (№16 за 1918 рік) у рубриці „Маленькій фейлетонъ” вміщено твір під назвою„Черная неблагодарность” [11, c. 2]. Тут автор розповідає про картину, що вразила його до глибини душі — російські військовополонені поверталися із Австро-Угорщини: „Оборванные, голодне, измученые, большей частью больные, тянуться они, наши защитники, длинной вереницей... Ни оидного слова привђтствия, ни одной теплой ласки эти мученики долга не встрђчают…” [11, c. 2]. Завершується фейлетон тим, що один із військовополонених зупинився і запитав, невже вони заслужили на таке вороже ставлення.
У даному фейлетоні не виявляється „комічна суть парадоксальної проблеми” [4, c. 104]. Комізм як такий тут цілковито відсутній. Із усіх ознак комічного зустрічається лише іронія: „Цвђтами, криками „ура” ихъ провожали на людскую бойню. И они пошли, увђренные въ величие совершаемого ими поступка…” [11, c. 2]. Чи не єдиними ознаками, що ріднять цей твір із фейлетоном (фейлетоном, за визначенням О.Кузнецової, Д.Заславського, Л.Тимофєєва), є зигзагоподібність його сюжету і проблема (виражена за допомогою іронії), яку потрібно усувати.
Звідси виокремлюємо наступну жанрову ознаку фейлетону — виявлення не тільки (або навіть не стільки) комічної суті „суспільної проблеми, яка потребує вирішення” [4, c. 104], але і її трагічної суті.
Характерною саме для кам’янецького фейлетона є ще одна особливість — несподіване закінчення. Такий прийом є властивим для новелістики, проте, якщо у новелі закінчення все ж таки можна передбачити, то у фейлетонних жанрах воно, як правило, не має логічного пояснення.
У газеті „Подольская мисль” (1918 р., № 1) у рубриці „Маленькій фейлетонъ” вміщено твір із назвою „Наброски карандашомъ”. Композиційно перша частина його уподібнюється листу. Автор (В. Петр) ділиться своїми враженнями від нового закону про боротьбу зі спекуляцією.
„Читали, Аввакумъ Виссарионовичъ, новый законъ по борьбе со спекуляцій?
Ну вотъ изволите видђть правительственный аппаратъ наконецъ сталъ на вполнђ правильную точку зрђния и...
Издалъ законъ.
За спекуляции полагается двойное наказание и административое и уголовное...” [6, с 4]. Далі автор веде мову про те, що цей закон особливо гарні наслідки мав у Кам’янці-Подільському, бо спекулянтів не стало тут взагалі. „Однђ извозным промислом... заниматься стали... Другие открыли буфеты съ восточными сладостями... Барыньки наши бояться за масло, картонку, яйца и всякое другое дорого платить, а то чого доброго скажут „жена спекулянта” и посыплется біда одна за другой.
Вотъ такъ хороший законъ!
Даром, что желђзнодороная забастовка случилась, застой въ коммерции, не чђм, значитъ спекулировать...” [6, с 4].
На цих словах оповіді автора переривається словами „Пожар! Горить!”. Автор залишає лист і разом з величезним натовпом побіг дивитися, що сталося. Але виявилося, що це ревізори Міського Самоуправління підняли фальшиву тривогу, аби нагородити пожежне управління.
Ще однією (свого роду жанровою) особливістю кам’янецьких фейлетонів 1917-1920-х років стали автографи, які залишали фейлетоністи під своїми творами. Жоден із них не оприлюднював свого справжнього прізвища не стільки через звичайний людський страх бути покараним новою владою, а скільки для створення і підтримання власних „фейлетоністських” звичаїв і традицій. При чому довгий час побутувала думка про те, що діяли вони згідно із „Статутом фейлетоністів Кам’янець-Подільської губернії”, у одному із підпунктів якого проголошувалося право фейлетоніста послуговуватися різними автографами тільки за умови, якщо автор матиме не більше п’яти автографів і зберігатиме для кожного з них свій стиль написання фейлетону.
На жаль про „Статут фейлетоністів Кам’янець-Подільської губернії” до сьогоднішнього дня дійшли тільки натяки на його існування у вигляді обмовок у рубриках під назвою „З підслуханого на вулиці”. Саме тому ми схиляємося до тієї думки, що самого „Статуту...” ніколи й не існувало. Але тим не менше фейлетони із автографом „Бідолаха” вирізняються трагічністю своєї тематики і своєрідним перенасиченням риторичними запитаннями. Фейлетони із підписами „Начхідзе” і „Шейнайзон” пишуться, як правило зі збереженням форми українських народних казок, при чому цілковито відсутня постановка суспільної проблеми, що потребує негайного усунення. Фейлетони із підписом „Оль-Райтъ” відомі присутністю римованих складів (восьмого і п’ятого у першій строфі, шостого і третього у другій строфі) і постановкою суспільної проблеми через рефлексії (найчастіше сни).
У кам’янецьких фейлетонах немає чітко вираженого позитиву чи негативу. Єдиним позитивним героєм завжди залишається сміх. Фейлетон не мав права бути не смішним. Як зазначає М.І.Шостак, „якщо шостим відчуттям називають інтуїцію, то для того, хто пише в „легкому” фейлетонному жанрі, необхідно мати ще й сьоме — почуття гумору. Мати схильність до вивчення абсурду „абсурдно”: легко „встати на голову”, , подивитися на те, чого не можна осягнути розумом, на звичайну дрібничку із зовсім незвичної точки зору. І вміти запропонувати його (цей абсурд) читачеві...” [12, с. 13].
Таким чином, розглянувши і проаналізувавши фейлетони, які друкувалися у газетах міста Кам’янця-Подільського з 1917 по 1920 роки на предмет їх жанрових характеристик, приходимо до висновку, що кам’янецький фейлетон помітно вирізнявся на фоні уже існуючих на той час представників цього жанру у пресі інших губерній. Так, кам’янецькі фейлетоністи дещо розширили жанрові характеристики фейлетону від звичайної постановки суспільної проблеми з метою її усунення до творчого перетворення цієї проблеми на національно ідентифікуючий фактор, від виявлення комічної суті суспільної проблеми до нівелювання комізму як такого і змалювання трагічних її сторін, від звичайних автографів, метою яких є приховати справжнє ім’я автора, до використання цих автографів у якості своєрідного логічного обрамлення твору.
Список використаних джерел
1. Журбина Е.И. Теорія и практика художественно-рублицистических жанров. Очерк. Фельетон. — М.: Мысль, 1969. — 399 с.
2. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. — 2-ге вид., перероб. і доповнене. — Львів: ПАІС, 2004. — 268 с.
3. Кройчик Л.Е. Современный газетный фельетон. — Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1975. — 230 с.
4. Кузнєцова О.Д. Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
5. Мнђ снилось... (маленькій фельетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 7. — С. 4.
6. Наброски карандашомъ // Подольская мысль. — 1918. — № 1. — С. 4.
7. Они уходятъ… (маленькій фельетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 8. — С. 4.
8. Сказка-быль (маленькій фельетонъ) // Подольская мысль. — 1918. — № 6. С. 4.
9. Сорока П.І. Сміх проти терору: Літ.-критичні статті. — Тернопіль-Збараж., 1993. — 63 с.
10. Теорія і практика радянської журналістики: Навчальний посібник / За ред. В.Здоровеги. — Львів, 1989. — 247 с.
11. Черная неблагодарность (маленькій фельетонъ) // Життя Поділля. — 1918. — № 9. — С. 2.
12. Шостак М.И. Ироничный журналист // Журналист. — 1999. — № 6. — С. 13-15.
Анотація
У статті на основі фактичного матеріалу розглянуто і проаналізовано жанрові особливості фейлетону в Кам’янець-Подільській пресі періоду національно-визвольних війн 1917-1920.
Ключові слова: фейлетон, національно-визвольна війна, жанрові особливості, національна свідомість.
Summary
The article deals with the problem of genre features of newspaper satire in the press of Kameanets-Podilsky, which was published during the period of national-liberating wars.
Key words: newspaper satire, national-liberating war, genre features, national consciousness.
Тематичні межі малих форм української сатиричної публіцистики у періодичних виданнях Подільської губернії 1917-1921 рр.
Анотація
У статті мова йде про тематичні межі малих форм української сатиричної публіцистики у періодичних виданнях Подільської губернії 1917-1921 рр. Аналізуючи пресу окресленого періоду, автор виокремлює чотири найбільших та найповніших тематичних групи, в межах яких розвивалися малі форми сатиричної публіцистики.
Ключові слова: сатирична публіцистика, Подільська губернія, тематичні межі, замітка, епіграма, анекдот.
Подільська губернія 1917-1921 рр. займала надзвичайно цікаве геополітичне становище: з одного боку, вона, за визначенням С. Рудницького, перебувала у закутках української географії, а з іншого — мала досить вигідне розташування з точки зору міжнародних зв’язків. Саме тому під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Кам’янець-Подільський — центральне місто Подільської губернії — певний час (у зв’язку із загальновідомими історичними умовами) фактично був столицею Української Народної Республіки.
Упродовж 1917-1921 рр. на території Подільської губернії налічувалося близько 30 друкованих видань (до цього числа не входять агітки, листівки та бюлетні).
За відсутності інших шляхів масового оповіщення, преса зайняла позицію найпотужнішого засобу впливу на масову свідомість. І, оскільки у 1917-1921 рр. свобода слова в українському періодичному друці була „невідомою” категорією, на інформаційну арену вийшла сатирична публіцистика, серед жанрів якої надзвичайною популярністю користувався фейлетон (середня і велика форма сатири) та анекдот, приказка, приповідка, сатиричний вірш, гном (малі форми сатиричної публіцистики).
Проблемами української сатиричної публіцистики в українському журналістико- та літературознавстві займалися О. Кузнєцова [5], А. Капелюшний [4], Л. Кройчик [6] та ін. Проте сатирично-публіцистичні жанри вивчалися в основному на матеріалі періодичних видань центру, не прив’язано до якого-небудь історичного періоду. При цьому абсолютно не брався до уваги той факт, що так звані „периферійні” газети дають змогу простежити будь-яку еволюцію (чи то окремого жанру, чи течії загалом) в усій її повноті, оскільки — і це є однією із суттєвих особливостей — периферія окремі явища засвоює тоді, коли вони вже були апробовані центром. Завдяки цьому явище надійно консервується у його засвоєному (тобто первісному) вигляді аж до того часу, поки не починає творити себе самостійно.
Саме дослідженню тематичних меж малих форм сатиричної публіцистики у періодичних виданнях Подільської губернії 1917-1921 років присвячено нашу статтю.
Ведучи мову про малі форми сатиричної публіцистики, перш за все варто зазначити, що більшість із них тяжіє до художньої літератури, а не до публіцистики. Проте вже сама їх проява у пресі накладає на них тавро публіцистзму. Крім сатиричної гуморески та сатиричної замітки, до малих форм газетно-журнальної сатири відносять також байку, пародію, епіграму, анекдот, сатиричний афоризм. Такі явища, як репліка, карт (жарт) ми, слідом за А.О. Капелюшним та ще рядом дослідників преси початку ХХ століття, відносимо до різновидів замітки чи пародії, оскільки до 20-х років ХХ ст. вони не пройшли всіх етапів свого становлення, а тому говорити про них, як про окремі жанри сатиричної публіцистики 1917-1921 рр. ми не маємо права.
Малі форми газетної сатири за своїми інформативними властивостями практично не поступалися великим та середнім формам. Подібно до останніх, серед малої сатиричної публіцистики ми можемо виділити декілька тематичних груп. Найбільшою і найширшою за жанровим складом була група агітаційної сатири.
Найвагомішою особливістю агітаційної сатири є те, що у період зародження національно-визвольних змагань і аж до остаточного утвердження більшовицького режиму агітаційно-сатиричні вірші та приказки друкувалися як у сатиричних, так і в несатиричних виданнях разом із шаржами та карикатурами. Найчастіше це був єдиний комплекс — карикатура і чотиривірш (чи короткий прозовий діалоговий текст) в якості підпису до малюнка.
Ілюстративний матеріал при цьому досить часто ніяк не доповнював написаного — просто використовувався як наочність для напівграмотного читача.
Взагалі, агітаційно-сатирична поезія — це твори конкретного факту. Якщо у творах періоду зародження національно-визвольних змагань велика увага приділялася (відповідно до політичних орієнтирів засновника друкованого органу) агітації проти класових ворогів, проти міжнародного імперіалізму, проти експансійної поведінки більшовицької партії, антирелігійній та антиклерикальній агітації, то починаючи з кінця 1919 року агітаційна поезія починає лінчувати конкретних носіїв того чи іншого недоліку:
„Ой, Петлюро, вражий сину,
соціял-гетьмане!
Чого сунеш в Україну
З польськими панами?
Коло себе гайдамаків,
Бандитів гуртуєш.
Та за „ненькой Україной”
З Польщею торгуєш...
...Не лізь, Юдо на Вкраїну,
„Ховайся за пана!”
Бо Червонеє Козацтво
Задасть прочухана!.. [7, 2].
Серед цієї тематичної групи популярним явищем у подільській пресі став досить рідкісний у цей період жанр сатиричної публіцистики — віршований анекдот:
„Троцький і розум
Пише Троцький до Леніна
З України листи,
Що багато тут хліба,
Тут хвата, що їсти...
Тільки біда, каже, в тому,
Що опасно брати,
Бо кулаки збунтувались
І не хочуть дати!
А Ленін йому на теє
Так відповідає:
„Так де ж твоя голова
Розумна?”, питає!
Лист Леніна та дядькам
До рук та попався.
Перечитав писар Хома
Та й так розписався:
„Ленінові від Троцького
Пише писар Хома,
Що Троїцькому в мозгівниці
Давно не всі дома!” [8, 2].
Із числа так званих явних агіток чітко виділялися ще групи творів агітаційно-релігійного та агітаційно-міжнародного спрямування. Проте, якщо на початковій та середній стадіях перебігу національно-визвольних змагань „міжнародна” тема трансформувалася у тему „іноземної інтервенції”, чи йшла з нею поряд, то пізніше (ближче до середини 20-х років) вона стає власне міжнародною, в тому сенсі, в якому ми звикла сприймати її сьогодні.
Другою за популярністю тематичною групою стала політична сатира. Серед її жанрових уподобань на перше місце слід поставити приказки, анекдоти і частівки (у масштабах України до цієї групи варто також віднести коломийки, проте у пресі Подільської губернії визначеного періоду вони не зустрічаються взагалі):
„Хто має бути повішеним, того і кулі не візьмуть, — сказав Петлюра, тікаючи з України” [1, 2];
„Більшовицький прийде рай — то подалі все ховай” [2, 8];
„На протязі року Божого 1919-го одні обіцяли, а другі раділи. Задоволені обидва боки” [3, 4];
„Ой, жаль, мати, жаль — суне хмарою москаль, та на тую хмару маєм свою чару, через гайдамаку прийде їм до ляку, через козаків не знайде шляхів” [2, 8].
Ця тематична група надзвичайно тісно перепліталася із агітаційною сатирою на міжнародну тематику, оскільки автор часто не просто висміював політичний устрій чи політичних діячів, а робив це у порівнянні зі своїм власним ідеалом.
Наступну, менш актуальну, проте надзвичайно жанрово насичену групу становить сатирична публіцистика, присвячена соціально-побутовому устрою життя українського та інших народів на території Подільської губернії, зокрема, та України, загалом. Серед цієї тематичної групи особливої популярності набули сатиричні мініатюри із описами кумедних чи відверто негативних рис окремої нації:
„Року Божого 1919-го листопаду 20-го „благоразумное населеніє” м. Кам’янця купило, а листопаду 25-го продало ікону для зустрічі Денікіна. Гроші пропили” [3, 4].
До наступної тематичної групи відносимо сатиричну публіцистику на теми друку. Ця група містить в собі дружні шаржі, сатиричні епітафії та епіграми, присвячені діячам культури чи просто колегам автора. Так, наприклад, у газеті „Трудова громада” за 22 січня 1920 року зустрічаємо сатиричну мініатюру Остапа Вишні:
„Року Божого 1919-го великий стогін бисть у Кам’янці — вийшов „Наш шлях [газетне видання Подільської губернії — примітка наша]” [3, 4].
В окрему тематичну групу варто віднести сатиричну публіцистику, присвячену проблемам освіти. Жанрово ця група в основному була представлена епіграмою чи сатиричною заміткою. При цьому мусимо зазначити, що сатирична замітка 1917-1921 рр. мала багато спільних рис (як композиційних, так і тематичних) із епіграмою. І лише у 1921 році ми спостерігаємо тенденцію до повного розмежування цих двох жанрів. При чому, сатирична замітка все ж зберігає ще ідейно-смислове навантаження епіграми. Досить часто, навіть у 1921 році, важко відрізнити: епіграма це чи замітка, присвячена конкретному факту. Від епіграми тут залишилася така риса, як монострофа, хоча вона і не властива всім творам цього жанру; від сатиричної замітки — конкретний факт, що не мав суспільного резонансу.
Вірність наших зауважень можна простежити на прикладах, взятих із несатиричних видань „Село” та „Наш Шлях”.
Структура публікації в означених добірках така: наводиться цитата із допису селянина чи власкора без вказівки на його прізвище, після чого вміщується віршований (найчастіше — чотиривірш) відгук на подію чи факт, про які велася мова в епіграфі. Наприклад:
„3-го вересня 1918 р. в помешканню Кам’янецької Міської Думи відбулася нарада комісії по відкриттю Університету в Кам’янці. Ректор Університету професор Огієнко оголосив затверджений вже закон про Державний Університет в Кам’янці.
Є освіта на Вкраїні,
Є і Україна,
Є дитина українця —
Темнесенька бідна...
Бо якби батьки бажали
Дитиночку вчити,
Грошей нігди б не жаліли б —
На освіту дали б...” [7, 5].
Взагалі, варто зауважити, що сатирична публіцистика цієї тематичної групи у несатиричних виданнях, на відміну від інших тематичних груп, зустрічалася надзвичайно рідко.
Підбиваючи підсумок сказаного вище, зазначимо, що малі форми сатиричної публіцистики за своєю інформативною спроможністю ні в чому не поступалися середнім та великим формам. Відповідно до кола об’єктів і предметів їх зацікавлення, малі форми сатиричної публіцистики можна поділити на декілька тематичних груп: агітаційна сатира; політична сатирична публіцистика; соціально-побутова сатирична публіцистика; сатирична публіцистика на теми друку. Жодна з них не обмежувала себе однотипністю жанрів та суджень. З одного боку, це було зумовлено географічним розташуванням Подільської губернії (точніше проживанням на її території великої кількості національних меншин), а, з іншого, — складною військово-політичною ситуацією та, відповідно, розмаїттям військово-політичних сил більш чи менш популярних серед населення.
Література
1. Афоризми // Вісти. — 22 грудня. — 1920. — С. 2.
2. Афоризми // Селянська громада. — 29 червня. — 1919. — С. 2.
3. Грунський П. Історія // Трудова Громада. — 22 січня. — 1919. — С. 4.
4. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
5. Кузнецова О.Д.Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
6. Кройчик Л. Современный газетный фельетон — Воронеж: Воронежский университет, 1975. — 229 с.
7. Поспішаймо до рідного університету // Село. — 7 вересня. — 1918. — № 32-33. — С. 5.
8. Троцький і розум // Український козак. — 10 серпня. — 1919. — С. 2.
9. Юда // Украинская беднота. — 3 апреля. — 1920. — С. 2.
Summary
In the article the question is about the thematic bounds of the small forms of the Ukrainian satiric publicism in the magazines and newspapers of Podilska province of 1917-1921st. Analyzing the press of the outlined period, the author selects four the greatest and the most complete thematic groups, in the bounds of which the small forms of satiric publicism was developed.
Key words: satiric publicism, Podilska province, thematic boundaries, note, epigram, anecdote.
У статті мова йде про тематичні межі малих форм української сатиричної публіцистики у періодичних виданнях Подільської губернії 1917-1921 рр. Аналізуючи пресу окресленого періоду, автор виокремлює чотири найбільших та найповніших тематичних групи, в межах яких розвивалися малі форми сатиричної публіцистики.
Ключові слова: сатирична публіцистика, Подільська губернія, тематичні межі, замітка, епіграма, анекдот.
Подільська губернія 1917-1921 рр. займала надзвичайно цікаве геополітичне становище: з одного боку, вона, за визначенням С. Рудницького, перебувала у закутках української географії, а з іншого — мала досить вигідне розташування з точки зору міжнародних зв’язків. Саме тому під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Кам’янець-Подільський — центральне місто Подільської губернії — певний час (у зв’язку із загальновідомими історичними умовами) фактично був столицею Української Народної Республіки.
Упродовж 1917-1921 рр. на території Подільської губернії налічувалося близько 30 друкованих видань (до цього числа не входять агітки, листівки та бюлетні).
За відсутності інших шляхів масового оповіщення, преса зайняла позицію найпотужнішого засобу впливу на масову свідомість. І, оскільки у 1917-1921 рр. свобода слова в українському періодичному друці була „невідомою” категорією, на інформаційну арену вийшла сатирична публіцистика, серед жанрів якої надзвичайною популярністю користувався фейлетон (середня і велика форма сатири) та анекдот, приказка, приповідка, сатиричний вірш, гном (малі форми сатиричної публіцистики).
Проблемами української сатиричної публіцистики в українському журналістико- та літературознавстві займалися О. Кузнєцова [5], А. Капелюшний [4], Л. Кройчик [6] та ін. Проте сатирично-публіцистичні жанри вивчалися в основному на матеріалі періодичних видань центру, не прив’язано до якого-небудь історичного періоду. При цьому абсолютно не брався до уваги той факт, що так звані „периферійні” газети дають змогу простежити будь-яку еволюцію (чи то окремого жанру, чи течії загалом) в усій її повноті, оскільки — і це є однією із суттєвих особливостей — периферія окремі явища засвоює тоді, коли вони вже були апробовані центром. Завдяки цьому явище надійно консервується у його засвоєному (тобто первісному) вигляді аж до того часу, поки не починає творити себе самостійно.
Саме дослідженню тематичних меж малих форм сатиричної публіцистики у періодичних виданнях Подільської губернії 1917-1921 років присвячено нашу статтю.
Ведучи мову про малі форми сатиричної публіцистики, перш за все варто зазначити, що більшість із них тяжіє до художньої літератури, а не до публіцистики. Проте вже сама їх проява у пресі накладає на них тавро публіцистзму. Крім сатиричної гуморески та сатиричної замітки, до малих форм газетно-журнальної сатири відносять також байку, пародію, епіграму, анекдот, сатиричний афоризм. Такі явища, як репліка, карт (жарт) ми, слідом за А.О. Капелюшним та ще рядом дослідників преси початку ХХ століття, відносимо до різновидів замітки чи пародії, оскільки до 20-х років ХХ ст. вони не пройшли всіх етапів свого становлення, а тому говорити про них, як про окремі жанри сатиричної публіцистики 1917-1921 рр. ми не маємо права.
Малі форми газетної сатири за своїми інформативними властивостями практично не поступалися великим та середнім формам. Подібно до останніх, серед малої сатиричної публіцистики ми можемо виділити декілька тематичних груп. Найбільшою і найширшою за жанровим складом була група агітаційної сатири.
Найвагомішою особливістю агітаційної сатири є те, що у період зародження національно-визвольних змагань і аж до остаточного утвердження більшовицького режиму агітаційно-сатиричні вірші та приказки друкувалися як у сатиричних, так і в несатиричних виданнях разом із шаржами та карикатурами. Найчастіше це був єдиний комплекс — карикатура і чотиривірш (чи короткий прозовий діалоговий текст) в якості підпису до малюнка.
Ілюстративний матеріал при цьому досить часто ніяк не доповнював написаного — просто використовувався як наочність для напівграмотного читача.
Взагалі, агітаційно-сатирична поезія — це твори конкретного факту. Якщо у творах періоду зародження національно-визвольних змагань велика увага приділялася (відповідно до політичних орієнтирів засновника друкованого органу) агітації проти класових ворогів, проти міжнародного імперіалізму, проти експансійної поведінки більшовицької партії, антирелігійній та антиклерикальній агітації, то починаючи з кінця 1919 року агітаційна поезія починає лінчувати конкретних носіїв того чи іншого недоліку:
„Ой, Петлюро, вражий сину,
соціял-гетьмане!
Чого сунеш в Україну
З польськими панами?
Коло себе гайдамаків,
Бандитів гуртуєш.
Та за „ненькой Україной”
З Польщею торгуєш...
...Не лізь, Юдо на Вкраїну,
„Ховайся за пана!”
Бо Червонеє Козацтво
Задасть прочухана!.. [7, 2].
Серед цієї тематичної групи популярним явищем у подільській пресі став досить рідкісний у цей період жанр сатиричної публіцистики — віршований анекдот:
„Троцький і розум
Пише Троцький до Леніна
З України листи,
Що багато тут хліба,
Тут хвата, що їсти...
Тільки біда, каже, в тому,
Що опасно брати,
Бо кулаки збунтувались
І не хочуть дати!
А Ленін йому на теє
Так відповідає:
„Так де ж твоя голова
Розумна?”, питає!
Лист Леніна та дядькам
До рук та попався.
Перечитав писар Хома
Та й так розписався:
„Ленінові від Троцького
Пише писар Хома,
Що Троїцькому в мозгівниці
Давно не всі дома!” [8, 2].
Із числа так званих явних агіток чітко виділялися ще групи творів агітаційно-релігійного та агітаційно-міжнародного спрямування. Проте, якщо на початковій та середній стадіях перебігу національно-визвольних змагань „міжнародна” тема трансформувалася у тему „іноземної інтервенції”, чи йшла з нею поряд, то пізніше (ближче до середини 20-х років) вона стає власне міжнародною, в тому сенсі, в якому ми звикла сприймати її сьогодні.
Другою за популярністю тематичною групою стала політична сатира. Серед її жанрових уподобань на перше місце слід поставити приказки, анекдоти і частівки (у масштабах України до цієї групи варто також віднести коломийки, проте у пресі Подільської губернії визначеного періоду вони не зустрічаються взагалі):
„Хто має бути повішеним, того і кулі не візьмуть, — сказав Петлюра, тікаючи з України” [1, 2];
„Більшовицький прийде рай — то подалі все ховай” [2, 8];
„На протязі року Божого 1919-го одні обіцяли, а другі раділи. Задоволені обидва боки” [3, 4];
„Ой, жаль, мати, жаль — суне хмарою москаль, та на тую хмару маєм свою чару, через гайдамаку прийде їм до ляку, через козаків не знайде шляхів” [2, 8].
Ця тематична група надзвичайно тісно перепліталася із агітаційною сатирою на міжнародну тематику, оскільки автор часто не просто висміював політичний устрій чи політичних діячів, а робив це у порівнянні зі своїм власним ідеалом.
Наступну, менш актуальну, проте надзвичайно жанрово насичену групу становить сатирична публіцистика, присвячена соціально-побутовому устрою життя українського та інших народів на території Подільської губернії, зокрема, та України, загалом. Серед цієї тематичної групи особливої популярності набули сатиричні мініатюри із описами кумедних чи відверто негативних рис окремої нації:
„Року Божого 1919-го листопаду 20-го „благоразумное населеніє” м. Кам’янця купило, а листопаду 25-го продало ікону для зустрічі Денікіна. Гроші пропили” [3, 4].
До наступної тематичної групи відносимо сатиричну публіцистику на теми друку. Ця група містить в собі дружні шаржі, сатиричні епітафії та епіграми, присвячені діячам культури чи просто колегам автора. Так, наприклад, у газеті „Трудова громада” за 22 січня 1920 року зустрічаємо сатиричну мініатюру Остапа Вишні:
„Року Божого 1919-го великий стогін бисть у Кам’янці — вийшов „Наш шлях [газетне видання Подільської губернії — примітка наша]” [3, 4].
В окрему тематичну групу варто віднести сатиричну публіцистику, присвячену проблемам освіти. Жанрово ця група в основному була представлена епіграмою чи сатиричною заміткою. При цьому мусимо зазначити, що сатирична замітка 1917-1921 рр. мала багато спільних рис (як композиційних, так і тематичних) із епіграмою. І лише у 1921 році ми спостерігаємо тенденцію до повного розмежування цих двох жанрів. При чому, сатирична замітка все ж зберігає ще ідейно-смислове навантаження епіграми. Досить часто, навіть у 1921 році, важко відрізнити: епіграма це чи замітка, присвячена конкретному факту. Від епіграми тут залишилася така риса, як монострофа, хоча вона і не властива всім творам цього жанру; від сатиричної замітки — конкретний факт, що не мав суспільного резонансу.
Вірність наших зауважень можна простежити на прикладах, взятих із несатиричних видань „Село” та „Наш Шлях”.
Структура публікації в означених добірках така: наводиться цитата із допису селянина чи власкора без вказівки на його прізвище, після чого вміщується віршований (найчастіше — чотиривірш) відгук на подію чи факт, про які велася мова в епіграфі. Наприклад:
„3-го вересня 1918 р. в помешканню Кам’янецької Міської Думи відбулася нарада комісії по відкриттю Університету в Кам’янці. Ректор Університету професор Огієнко оголосив затверджений вже закон про Державний Університет в Кам’янці.
Є освіта на Вкраїні,
Є і Україна,
Є дитина українця —
Темнесенька бідна...
Бо якби батьки бажали
Дитиночку вчити,
Грошей нігди б не жаліли б —
На освіту дали б...” [7, 5].
Взагалі, варто зауважити, що сатирична публіцистика цієї тематичної групи у несатиричних виданнях, на відміну від інших тематичних груп, зустрічалася надзвичайно рідко.
Підбиваючи підсумок сказаного вище, зазначимо, що малі форми сатиричної публіцистики за своєю інформативною спроможністю ні в чому не поступалися середнім та великим формам. Відповідно до кола об’єктів і предметів їх зацікавлення, малі форми сатиричної публіцистики можна поділити на декілька тематичних груп: агітаційна сатира; політична сатирична публіцистика; соціально-побутова сатирична публіцистика; сатирична публіцистика на теми друку. Жодна з них не обмежувала себе однотипністю жанрів та суджень. З одного боку, це було зумовлено географічним розташуванням Подільської губернії (точніше проживанням на її території великої кількості національних меншин), а, з іншого, — складною військово-політичною ситуацією та, відповідно, розмаїттям військово-політичних сил більш чи менш популярних серед населення.
Література
1. Афоризми // Вісти. — 22 грудня. — 1920. — С. 2.
2. Афоризми // Селянська громада. — 29 червня. — 1919. — С. 2.
3. Грунський П. Історія // Трудова Громада. — 22 січня. — 1919. — С. 4.
4. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
5. Кузнецова О.Д.Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
6. Кройчик Л. Современный газетный фельетон — Воронеж: Воронежский университет, 1975. — 229 с.
7. Поспішаймо до рідного університету // Село. — 7 вересня. — 1918. — № 32-33. — С. 5.
8. Троцький і розум // Український козак. — 10 серпня. — 1919. — С. 2.
9. Юда // Украинская беднота. — 3 апреля. — 1920. — С. 2.
Summary
In the article the question is about the thematic bounds of the small forms of the Ukrainian satiric publicism in the magazines and newspapers of Podilska province of 1917-1921st. Analyzing the press of the outlined period, the author selects four the greatest and the most complete thematic groups, in the bounds of which the small forms of satiric publicism was developed.
Key words: satiric publicism, Podilska province, thematic boundaries, note, epigram, anecdote.
Революційні події 1917-1920-х років на сторінках кам’янецької преси
Анотація
У статті йде мова про художнє та художньо-публіцистичне відображення революційних подій 1917-1920-х років на сторінках Кам’янець-Подільської преси; розкриваються причини розвитку фейлетону як художньо-публіцистичного жанру, а також причини частого вживання псевдонімів та криптонів.
Ключові слова: преса, свобода слова, псевдонім, криптонім, фейлетон, підтекст.
Кам’янець-Подільський 1917-1920-х років був епіцентром визвольних подій. Тут вирувало життя. Через Кам’янець, та й через усе Поділля, в ті роки, як зазначає Елеонора Соловей у праці „Труди і дні поета”, „безладними хвилями перекочувалися війська та юрми біженців, влада в місті мінялася раз по раз: його посідали то німецько-австрійські частини, то українські, то польські, то більшовицькі” [7, 455]. Так, у лютому 1918 року в Кам’янець-Подільський повернулися війська УНР, що раніше були витіснені більшовиками. В січні 1919 року військам Директорії вдалося придушити черговий більшовицький збройний заколот. Проте другого лютого уряд УНР змушений був залишити Київ, а десь через місяць — Вінницю. В наслідок цього численні урядові установи перемістилися до Кам’янця. І місто фактично стало столицею політичного життя України.
Мало не щодня в Кам’янецькій пресі друкувалися статті, основним завданням яких було сповістити народ про склад провладних політичних сил. В газеті „Життя Поділля” у 1919 році існувала навіть ціла рубрика, що мала назву „Організація влади”. Так, у номері дев’ятому читаємо: „Соціалістичні українські партії прийшли до порозуміння в справі організації кабінету міністрів і управління Українською Народною Республікою. До скликання конгресу трудового народу України на чолі влади будуть стояти: Директорія, обрана Національним Союзом, і при ній правительство. З певних джерел нас повідомляють, що головою міністрів буде В.Чеховський — український с.-д.” [1, 2]. У цій же газеті, але вже в номері одинадцятому читаємо: „Більшовицькі війська змусили новобраний уряд скласти свої повноваження. Війська УНР намагаються чинити опір [2, 2]”.
Свобода слова, яку, скажімо у Франції на той час захищав „Закон про пресу” (1881 рік), у Кам’янці-Подільському була номінальною. Насправді Кам’янецькі газети досить рідко подавали матеріал відкрито, замінюючи „гострі” статті фейлетонами, гуморесками чи поезією. При чому автор завжди залишався невідомим, а під творами ставилися підписи типу: „Шейнайзон”, „Начхідзе”, „Ор Лайт”, „Е.”, „ф-ц” і т. д. Так, у газеті „Подольская мысль” (1918 р.) на честь перемоги військ УНР у рубриці під назвою „Маленький фейлетон” було надруковано „Сказку-быль”, в якій велася мова про великого багатиря із надзвичайною силою — „Тряхнет плечами — все живое с ного валится, заговорит — к земле дубы вековые клоняться, закричит — дубы с корнем от крика того вырываются, по земле Буддо ураган несется...” [6, 4]. Але тихим і добрим був той богатир — всі його ображали, використовуючи його силу, до сьомого поту його заганяли. А по роботі сковували цепами і заливали йому в горло „живу” воду. Проте одного дня не витримав богатир цього знущання: „Рванулся богатырь, разорвал он вековые цепи, скинул с плеч своїх плем’я карликовое, нечестивое. Кого ногами растоптал, кого криком своїм умертвил, а кого в щели, дыры темне загнал...” [6, 4].
У вирі революційних розколів української правлячої еліти, досить неоднозначним було ставлення громадян до самої правлячої еліти, точніше кажучи, до її національної приналежності. Наприклад, в газеті „Життя Поділля” (№9, 1918 р.) у статті під назвою „Думки та вражіння” читаємо розмову, двох людей, випадково підслухану журналістом:
„— Ти якої держишся орієнтації?
— Варязької.
— Як то?
— А так. Моє єдине глибоке переконання — те, що ми не справимося сами з собою. Неодмінно треба, щоб хтось чужий „прийшов і володів” нами. Досі цю „варязьку” ролю виконували німці. Тверда була влада. Спокійно жилось... Коли ж трапився такий казус — революція у німців... Тепер у мене орієнтація на якнайдальших: японців, новозеландців, або що. Гарно ще б було, якби до нас завітали папуаси, або полінезійці — кажуть, не „разлагаются” зовсім...” [1, 2].
Досить часто, як вже зазначалося вище, отаке яскраве розмаїття іносказань і недомовленостей газетярі розбавляли віршами, в яких прямо чи опосередковано (найчастіше опосередковано) поети виражали своє ставлення до суспільно-політичних подій України, загалом, і міста, зокрема, та закликали читачів до боротьби з іноземними поневолювачами, беручи курс на самостійність і незалежність УНР та проголошуючи пророцьке бачення світлого майбутнього. Особливо активно в цей час друкувався Володимир Свыдзынський. У тому ж таки „Житті Поділля” (№9, 1918 р.), поміж повідомленнями про склад нового уряду УНР та „випадковою розмовою”, про які йшлося вище, зустрічаємо вірш (чи не єдиний із підписом „В.Свідзінський”) „Вже близько день” (Елеонора Соловей друкує його під назвою „Вже хутко день”):
„Вже близько день. Сховався місяць.
Здрігнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу,
Палає Оріон.
Боєць потужний, над землею
Простяг він ясний меч:
Загин усім, хто ворог дневі,
Кому жадана ніч.
Нове життя в бою спалахне,
Жртов воно жада,
Лиш блисне промін, — кров гаряча,
Поллється, як вода.
Тоді лиш, визволена з пітьми,
Обмитая в крові,
Зростить земля і цвіт незнаний
І дасть плоди нові...
Але поволі гаснуть зорі;
Золотистий світ замрів
На краї неба тихий вітер
Дерева розбудив.
Погас і оріон могутній
В уборі бойовім.
Одна лишень зоря сіяє
На небі голубім.
О, ні, не буде кар і помсти
І не проллється кров:
В очах зірниці світової
Любов, одна любов!” [1, 4].
Складається враження, що останні три строфи поет приписав лише для того, щоб скрасити революційні настрої вірша, оскільки в них звучить зовсім інша ідея. Якщо в першій (умовній) частині вірша Володимир Свідзінський проголошує „Загин усім, хто ворог дневі, Кому жадана ніч...” [1, 4], то друга частина заперечує першу твердженням про те, що „... не буде кар і помсти, І не проллється кров...”, бо в очах тієї зірниці, яка боролося проти ночі, „...любов, одна любов!” [1, 4]. На сьогодні важко вести мову про те, чи насправді поет дописував останні три строфи, перед тим, як віддати вірш до друку, чи першозадумом поезії було протиставлення „бій — любов”, котре мало підкреслити думку, що світ — це поєднання чорного і білого (тобто, біле без чорного не існує, і навпаки), але той контекст, в який редактор газети поставив цей вірш, зробив його поетичним закликом до боротьби із „чорними” силами — Україною мають правити українці.
Після цієї поезії Володимир Свідзінський у газетах Кам’янця-Подільського під віршами і статтями такого типу більше не підписував свого справжнього прізвища. Не приховує він авторства лише друкуючи ліричну поезію та статті, котрі не мають навіть натяку на політичні події того часу (поема „Сум-озеро” в літе¬ратурно-науковому додатку до газети „Наш шлях” (1920), дві поезії в студентському журналі „Нова думка” (1920), а також стаття „Народні українські пісні про останню світову війну” в журналі „Освіта” (1919)). Є підстави гадати, що газета „Наш шлях” („щоденна демократична без¬партійна”) послуговувалася дописами Свідзінського постійно: на таку думку наводять і доволі прозорі криптоніми (Св—ій, С—скій, В. Свіден-ко, В. Степовий), і тематика дописів: про Український клуб, про книжко¬вий голод і „зачарований скарб” із двох вагонів книжок у „Союз банку” та ще близько десяти тисяч книжок у „Просвіті”, котрі не продаються „че¬рез відсутність розцінок”; стаття пам'яті О. Русова тощо. Для видавничо товариства „Дністер” Свідзінський переклав культурно-історичний на¬рис І. Іванова „Халдеї”; в цій книжці видавництво анонсувало і його пере¬клад „Життя рослин” К. Тімірязєва як „готовий до друку”, є відомості також про його переклади Гоголевого „Вія” та оповідань Короленка [7, 455].
Друкувалися поезії і сатиричного змісту. Для прикладу, в газеті „Подільський край” (22.08.1918 р.) зустрічаємо сатиричний вірш під назвою „Ноты”:
Ну, как, скажите, я живу?
Кругом все горе да заботы.
Ах, эти ноты, ноты, ноты
Во сне и на Яву…
Домовладелец, точно зверь,
Стал угнетать меня до рвоты;
Стучит он рано утром в дверь,
И шлет решительную ноту.
Устроить плату хочет он…
Я, мол, хозяин, то-то!
Сует квартирный он закон,
И, я плачу за ноту!
И даже дворник в ранний час,
Когда выходит на работу,
За грязь он шлет ко мне сейчас
Дипломатическую ноту…” [5, 3].
Щодня змінювані укази і розпорядження призвели до того, що український народ просто перестав сприймати їх взагалі, живучи за власними правилами і законами. Особливо це стосувалося національних меншин, котрі мешкали в Кам’янці-Подільському. Кожна така спільнота мала власного суддю і власні закони.
Отже, як ми бачимо, Кам’янець-Подільський у вирі революційних подій 1917-1920-х років був столицею політичних війн і баталій. Українська література цього періоду зазнала величезних ідейних і методологічних змін. На шпальтах кам’янецьких газет з’являлися твори сатиричного характеру із подвійним змістом, в яких автори виражали своє ставлення до влади та її політичних курсів, закликали громадян до боротьби за незалежність, і, навіть попри те, що поряд із політичними „різновіяннями” серед населення існували „різновійні” політичні орієнтації, право на самоідентифікацію української нації як рівноправної політично спроможної і економічно незалежної.
Список використаних джерел
1. Життя Поділля. — №9. — 1918. — 4 с.
2. Життя Поділля. — №11. — 1918. — 4 с.
3. Етичні засади роботи журналіста: західний досвід / Упорядник А.Лазарєва. — К.: Інститут масової інформації. — 2002. — 89 с.
4. Новини. — 29 червня. — 1919. — 6 с.
5. Подільський край. — №22. — 1918. — 4 с.
6. Подольская мысль. — №8. — 1918. — 6 с.
7. Соловей Е. „Роботи і дні” поета. // Свідзінський В. Твори у 2-
Summary
The article dills with the problem of artistic and artistically-publicism reflection of revolutionary events of 1917-1920th on the pages of press in the territory of Kameanets-Podilsky. Attention is also paid on the reasons of development of satirical article as the artistically-publicism genre and on the reasons of use of pseudonyms.
Key words: press, freedom of speech, pseudonym, satirical article, implication.
У статті йде мова про художнє та художньо-публіцистичне відображення революційних подій 1917-1920-х років на сторінках Кам’янець-Подільської преси; розкриваються причини розвитку фейлетону як художньо-публіцистичного жанру, а також причини частого вживання псевдонімів та криптонів.
Ключові слова: преса, свобода слова, псевдонім, криптонім, фейлетон, підтекст.
Кам’янець-Подільський 1917-1920-х років був епіцентром визвольних подій. Тут вирувало життя. Через Кам’янець, та й через усе Поділля, в ті роки, як зазначає Елеонора Соловей у праці „Труди і дні поета”, „безладними хвилями перекочувалися війська та юрми біженців, влада в місті мінялася раз по раз: його посідали то німецько-австрійські частини, то українські, то польські, то більшовицькі” [7, 455]. Так, у лютому 1918 року в Кам’янець-Подільський повернулися війська УНР, що раніше були витіснені більшовиками. В січні 1919 року військам Директорії вдалося придушити черговий більшовицький збройний заколот. Проте другого лютого уряд УНР змушений був залишити Київ, а десь через місяць — Вінницю. В наслідок цього численні урядові установи перемістилися до Кам’янця. І місто фактично стало столицею політичного життя України.
Мало не щодня в Кам’янецькій пресі друкувалися статті, основним завданням яких було сповістити народ про склад провладних політичних сил. В газеті „Життя Поділля” у 1919 році існувала навіть ціла рубрика, що мала назву „Організація влади”. Так, у номері дев’ятому читаємо: „Соціалістичні українські партії прийшли до порозуміння в справі організації кабінету міністрів і управління Українською Народною Республікою. До скликання конгресу трудового народу України на чолі влади будуть стояти: Директорія, обрана Національним Союзом, і при ній правительство. З певних джерел нас повідомляють, що головою міністрів буде В.Чеховський — український с.-д.” [1, 2]. У цій же газеті, але вже в номері одинадцятому читаємо: „Більшовицькі війська змусили новобраний уряд скласти свої повноваження. Війська УНР намагаються чинити опір [2, 2]”.
Свобода слова, яку, скажімо у Франції на той час захищав „Закон про пресу” (1881 рік), у Кам’янці-Подільському була номінальною. Насправді Кам’янецькі газети досить рідко подавали матеріал відкрито, замінюючи „гострі” статті фейлетонами, гуморесками чи поезією. При чому автор завжди залишався невідомим, а під творами ставилися підписи типу: „Шейнайзон”, „Начхідзе”, „Ор Лайт”, „Е.”, „ф-ц” і т. д. Так, у газеті „Подольская мысль” (1918 р.) на честь перемоги військ УНР у рубриці під назвою „Маленький фейлетон” було надруковано „Сказку-быль”, в якій велася мова про великого багатиря із надзвичайною силою — „Тряхнет плечами — все живое с ного валится, заговорит — к земле дубы вековые клоняться, закричит — дубы с корнем от крика того вырываются, по земле Буддо ураган несется...” [6, 4]. Але тихим і добрим був той богатир — всі його ображали, використовуючи його силу, до сьомого поту його заганяли. А по роботі сковували цепами і заливали йому в горло „живу” воду. Проте одного дня не витримав богатир цього знущання: „Рванулся богатырь, разорвал он вековые цепи, скинул с плеч своїх плем’я карликовое, нечестивое. Кого ногами растоптал, кого криком своїм умертвил, а кого в щели, дыры темне загнал...” [6, 4].
У вирі революційних розколів української правлячої еліти, досить неоднозначним було ставлення громадян до самої правлячої еліти, точніше кажучи, до її національної приналежності. Наприклад, в газеті „Життя Поділля” (№9, 1918 р.) у статті під назвою „Думки та вражіння” читаємо розмову, двох людей, випадково підслухану журналістом:
„— Ти якої держишся орієнтації?
— Варязької.
— Як то?
— А так. Моє єдине глибоке переконання — те, що ми не справимося сами з собою. Неодмінно треба, щоб хтось чужий „прийшов і володів” нами. Досі цю „варязьку” ролю виконували німці. Тверда була влада. Спокійно жилось... Коли ж трапився такий казус — революція у німців... Тепер у мене орієнтація на якнайдальших: японців, новозеландців, або що. Гарно ще б було, якби до нас завітали папуаси, або полінезійці — кажуть, не „разлагаются” зовсім...” [1, 2].
Досить часто, як вже зазначалося вище, отаке яскраве розмаїття іносказань і недомовленостей газетярі розбавляли віршами, в яких прямо чи опосередковано (найчастіше опосередковано) поети виражали своє ставлення до суспільно-політичних подій України, загалом, і міста, зокрема, та закликали читачів до боротьби з іноземними поневолювачами, беручи курс на самостійність і незалежність УНР та проголошуючи пророцьке бачення світлого майбутнього. Особливо активно в цей час друкувався Володимир Свыдзынський. У тому ж таки „Житті Поділля” (№9, 1918 р.), поміж повідомленнями про склад нового уряду УНР та „випадковою розмовою”, про які йшлося вище, зустрічаємо вірш (чи не єдиний із підписом „В.Свідзінський”) „Вже близько день” (Елеонора Соловей друкує його під назвою „Вже хутко день”):
„Вже близько день. Сховався місяць.
Здрігнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу,
Палає Оріон.
Боєць потужний, над землею
Простяг він ясний меч:
Загин усім, хто ворог дневі,
Кому жадана ніч.
Нове життя в бою спалахне,
Жртов воно жада,
Лиш блисне промін, — кров гаряча,
Поллється, як вода.
Тоді лиш, визволена з пітьми,
Обмитая в крові,
Зростить земля і цвіт незнаний
І дасть плоди нові...
Але поволі гаснуть зорі;
Золотистий світ замрів
На краї неба тихий вітер
Дерева розбудив.
Погас і оріон могутній
В уборі бойовім.
Одна лишень зоря сіяє
На небі голубім.
О, ні, не буде кар і помсти
І не проллється кров:
В очах зірниці світової
Любов, одна любов!” [1, 4].
Складається враження, що останні три строфи поет приписав лише для того, щоб скрасити революційні настрої вірша, оскільки в них звучить зовсім інша ідея. Якщо в першій (умовній) частині вірша Володимир Свідзінський проголошує „Загин усім, хто ворог дневі, Кому жадана ніч...” [1, 4], то друга частина заперечує першу твердженням про те, що „... не буде кар і помсти, І не проллється кров...”, бо в очах тієї зірниці, яка боролося проти ночі, „...любов, одна любов!” [1, 4]. На сьогодні важко вести мову про те, чи насправді поет дописував останні три строфи, перед тим, як віддати вірш до друку, чи першозадумом поезії було протиставлення „бій — любов”, котре мало підкреслити думку, що світ — це поєднання чорного і білого (тобто, біле без чорного не існує, і навпаки), але той контекст, в який редактор газети поставив цей вірш, зробив його поетичним закликом до боротьби із „чорними” силами — Україною мають правити українці.
Після цієї поезії Володимир Свідзінський у газетах Кам’янця-Подільського під віршами і статтями такого типу більше не підписував свого справжнього прізвища. Не приховує він авторства лише друкуючи ліричну поезію та статті, котрі не мають навіть натяку на політичні події того часу (поема „Сум-озеро” в літе¬ратурно-науковому додатку до газети „Наш шлях” (1920), дві поезії в студентському журналі „Нова думка” (1920), а також стаття „Народні українські пісні про останню світову війну” в журналі „Освіта” (1919)). Є підстави гадати, що газета „Наш шлях” („щоденна демократична без¬партійна”) послуговувалася дописами Свідзінського постійно: на таку думку наводять і доволі прозорі криптоніми (Св—ій, С—скій, В. Свіден-ко, В. Степовий), і тематика дописів: про Український клуб, про книжко¬вий голод і „зачарований скарб” із двох вагонів книжок у „Союз банку” та ще близько десяти тисяч книжок у „Просвіті”, котрі не продаються „че¬рез відсутність розцінок”; стаття пам'яті О. Русова тощо. Для видавничо товариства „Дністер” Свідзінський переклав культурно-історичний на¬рис І. Іванова „Халдеї”; в цій книжці видавництво анонсувало і його пере¬клад „Життя рослин” К. Тімірязєва як „готовий до друку”, є відомості також про його переклади Гоголевого „Вія” та оповідань Короленка [7, 455].
Друкувалися поезії і сатиричного змісту. Для прикладу, в газеті „Подільський край” (22.08.1918 р.) зустрічаємо сатиричний вірш під назвою „Ноты”:
Ну, как, скажите, я живу?
Кругом все горе да заботы.
Ах, эти ноты, ноты, ноты
Во сне и на Яву…
Домовладелец, точно зверь,
Стал угнетать меня до рвоты;
Стучит он рано утром в дверь,
И шлет решительную ноту.
Устроить плату хочет он…
Я, мол, хозяин, то-то!
Сует квартирный он закон,
И, я плачу за ноту!
И даже дворник в ранний час,
Когда выходит на работу,
За грязь он шлет ко мне сейчас
Дипломатическую ноту…” [5, 3].
Щодня змінювані укази і розпорядження призвели до того, що український народ просто перестав сприймати їх взагалі, живучи за власними правилами і законами. Особливо це стосувалося національних меншин, котрі мешкали в Кам’янці-Подільському. Кожна така спільнота мала власного суддю і власні закони.
Отже, як ми бачимо, Кам’янець-Подільський у вирі революційних подій 1917-1920-х років був столицею політичних війн і баталій. Українська література цього періоду зазнала величезних ідейних і методологічних змін. На шпальтах кам’янецьких газет з’являлися твори сатиричного характеру із подвійним змістом, в яких автори виражали своє ставлення до влади та її політичних курсів, закликали громадян до боротьби за незалежність, і, навіть попри те, що поряд із політичними „різновіяннями” серед населення існували „різновійні” політичні орієнтації, право на самоідентифікацію української нації як рівноправної політично спроможної і економічно незалежної.
Список використаних джерел
1. Життя Поділля. — №9. — 1918. — 4 с.
2. Життя Поділля. — №11. — 1918. — 4 с.
3. Етичні засади роботи журналіста: західний досвід / Упорядник А.Лазарєва. — К.: Інститут масової інформації. — 2002. — 89 с.
4. Новини. — 29 червня. — 1919. — 6 с.
5. Подільський край. — №22. — 1918. — 4 с.
6. Подольская мысль. — №8. — 1918. — 6 с.
7. Соловей Е. „Роботи і дні” поета. // Свідзінський В. Твори у 2-
Summary
The article dills with the problem of artistic and artistically-publicism reflection of revolutionary events of 1917-1920th on the pages of press in the territory of Kameanets-Podilsky. Attention is also paid on the reasons of development of satirical article as the artistically-publicism genre and on the reasons of use of pseudonyms.
Key words: press, freedom of speech, pseudonym, satirical article, implication.
ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЧОЇ ПРАКТИКИ СТУДЕНТІВ СПЕЦІАЛЬНОСТІ „ЖУРНАЛІСТИКА”
Анотація
У статті мова йде про особливості організації навчальної та навчально-виробничої практики студентів, що навчаються за напрямом підготовки 6.030200 „Журналістика” у Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка.
Ключові слова: практика, студент, навчальна практика, навчально-виробнича практика, журналістика.
Summary
The article deals with the problem of organization of practical work for students, who studies journalism in Ivan Ohijenko’s Kamyanets-Podilsky National University.
Key words: practice; student; training practice; practice, which combines training and work; journalism.
Журналістика в Україні — явище досить парадоксальне, оскільки майже у всіх існуючих на сьогоднішній день мас-медіа працюють люди, переважна більшість з яких не має базової освіти журналіста. Разом з тим, як влучно зауважив В. Лизанчук, „відколи існує журналістика — відтоді триває дискусія про журналістський професіоналізм, журналістську майстерність” (1, 59). Для викладачів вищих навчальних закладів, що працюють зі студентами, котрі навчаються за напрямом підготовки „Журналістика”, дискусія ця є надзвичайно важливою, оскільки саме від її результатів залежить напрямок їхньої діяльності.
Найповніше основні складові професіоналізму сучасного журналіста відображені у статті В. Лизанчука „Основні засади журналістського професіоналізму” (1).
Перед сучасною вищою школою, що спеціалізується на підготовці журналістів, стоїть завдання сформувати особистість, яка вільно орієнтується в сучасному інформаційному просторі і здатна не тільки засвоювати і відтворювати, але й критично осмислювати, аналізувати, віднаходити і подавати інформацію. Розв’язання цього потребує систематизації практичної підготовки зі спеціальності як органічної складової частини професійного становлення майбутнього журналіста. Саме тому практична підготовка журналістів розділена на дві частини — навчальну та навчально-виробничу.
Першим етапом підготовки є навчальна практика (ІІІ семестр), основне завдання якої — ознайомлення із роботою засобів масової комунікації. Як підтверджують дослідження, цей початковий етап є найважливішим, по-перше, для усвідомлення того, наскільки спорідненою для студента є праця журналіста, і, по-друге, він істотно впливає на вибір студентом пріоритетних засобів масової інформації — тобто тих, які є близькими для його бажань і можливостей.
Упродовж цього етапу перед студентом ставиться так зване „завдання-мінімум” — підготувати до друку/ефіру та опублікувати/випустити в ефір 1-2 інформаційні повідомлення.
Наступним (другим) етапом є навчально-виробнича практика (ІV семестр), що має на меті систематизувати і поглибити знання та вміння, здобуті студентами під час навчальної практики, а також закріпити у вигляді навичок знання, здобуті під час вивчення спеціальних дисциплін.
Подальші етапи — навчально-виробнича практика (VІ семестр), що проходить у два етапи, та виробнича практика (VІІ семестр) — сприяють поглибленню і закріпленню набутих знань, умінь і навичок під час теоретичного освоєння спеціальних дисциплін в університеті, а також під час їх практичної апробації в ЗМІ упродовж попередніх ІІІ та ІV семестрів.
Упродовж цих етапів перед студентом ставляться досить серйозні завдання відповідно до тієї програми, яку він засвоїв до початку практики. Для прикладу, якщо упродовж І-ІV семестрів студент вивчає дисципліни, пов’язані з інформаційною журналістикою, то і вимоги до практики теж пов’язані із роботою в інформаційній журналістиці. Упродовж V-VІІ семестрів студент здобуває знання із дисциплін, пов’язаних із дослідницькою та так званою „оповідною” (feature) журналістикою, а тому під час останніх двох навчально-виробничих етапів практики студент, як правило, виконує роботу, котра здатна закріпити та поглибити здобуті ним знання та вміння. Чому „як правило”? Справа в тому, що основною метою навчальних та навчально-виробничих практик є не догматичне, а так зване „вільне” навчання, основним принципом якого є не інформаційне „наповнення” студента, а наукова та науково-практична підтримка у його професійній самореалізації. Саме тому завдання останніх двох етапів навчально-виробничої практики можуть варіюватися залежно від того, якому засобу масової інформації студент надає перевагу. Наприклад, якщо базою практики є інформаційний відділ радіо/телеканалу чи друкованого періодичного видання, то, студент отримує завдання, розроблені відповідно до специфіки організації діяльності саме інформаційного відділу, а не навчального плану (останнє є найбільш зручним і виправданим для педагогічної практики, де студент повинен навчитися працювати з різними віковими категоріями учнів). Для прикладу, розглянемо таблицю 1 „Завдання на період проходження навально-виробничої практики для студентів другого року навчання”.
Таблиця 1.
Завдання на період проходження навчально-виробничої практики для студентів другого року навчання
Загальні завдання 1. Розробити макет однієї сторінки газети.
2. Зібрати емпіричний матеріал для наукового узагальнення в подальшій науковій роботі.
Спеціальні Радіо Телебачення Друковане періодичне видання
Підготувати та випустити в ефір:
- 3 радіорепортажі;
- 2 інформаційні сюжети;
- 1 інтерв’ю.
Підготувати та випустити в ефір:
- 3 телерепортажі;
- 1 інтерв’ю;
- 3 інформаційні сюжети.
Написати і надрукувати в газеті матеріали таких жанрів:
- 4 замітки;
- 1 інтерв’ю;
- 2 репортажі;
-1 інформаційну кореспонденцію.
Тобто, ми бачимо, що, оскільки студенти до моменту проходження першої навчально-виробничої практики освоїли лише дисципліни, пов’язані з інформаційною журналістикою, то і завдання, відповідно, вони тримали, пов’язане із жанрами інформаційної журналістики.
Окрім того, переважна більшість країн світу організовує навчання журналістів за принципом „я не можу більше, ніж я можу” — тобто, йдеться про те, що перші кроки у професійній журналістиці студент робить у стінах навчального закладу. Майже усі вищі навчальні заклади, що здійснюють підготовку за напрямом „Журналістика”, мають у своєму арсеналі декілька потужних теле- чи радіостудій та центрів періодичних видань. З одного боку, це дає студентам можливість закріпити здобуті під час лекцій теоретичні знання, а з іншого — це, по-перше, обмежує їх право на академічну освіту: за рахунок скорочення годин на теоретичне осмислення тієї чи іншої дисципліни, збільшується години на здобуття практичних вмінь і навичок, а по-друге, це впливає на подальшу професійну поведінку студента в умовах реальної роботи у тих чи інших ЗМІ, що уповільнює процес адаптації до позауніверситетської діяльності. Для прикладу, в Інституті журналістики Університету штату Флорида (США) організація навчального процесу здійснюється таким чином, що практичні навички у позауніверситетських ЗМІ студент здобуває під час літніх канікул, а упродовж навчального періоду на теоретичну підготовку виділяється не більше 3 годин на день (тоді як на практичну — 5 годин на день). При цьому, практична підготовка здійснюється виключно за бажанням студента (тобто, якщо студент здатен розробити і захистити власний проект без відвідання практичних занять, він має на це повне право).
Організація навчання у Кам’янець-Подільському національному університеті здійснюється таким чином, що студент змушений проходити усі етапи практики. Це дозволяє йому почуватися вільно у будь-яких ЗМІ по завершенню навчання в університеті та претендувати на посаду журналіста без проходження так званого „навчального” періоду. Окрім того, на момент завершення навчання студент має певний досвід роботи, що значно збільшує його шанси на працевлаштування.
Отже, підсумовуючи усе вищесказане, зазначимо, що оскільки професійна (тобто та, в якій працюють люди із базовою журналістською освітою) журналістика в Україні лише починає набувати широкого розвитку, основне завдання вищих освітніх закладів, що працюють за напрями підготовки „Журналістика”, полягає у вихованні всебічнорозвиненої особистості, котра може вільно орієнтуватися у світових інформаційних потоках, та доносити до читача/глядача/слухача якісну інформацію.
Система підготовки журналістів у Кам’янець-Подільському національному університеті розроблена так, що студент має змогу не тільки здобувати теоретичні знання, але й набувати практичних навичок під час роботи у засобах масової інформації, що дає змогу йому вільно почуватися в умовах позауніверситетської журналістської діяльності та швидко зорієнтовуватися у вимогах та напрямках сучасної ринкової економіки.
Література
1. Лизанчук В.В. Основні засади журналістського професіоналізму //Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. — 2008. — №3 (142). — С. 59-68.
2. Bromley Michael. The End of Journalism? Changes in workplace practices in the press and broadcasting in the 1990s // A Journalism Reader / [edited by] Michael Bromley and Tom O’Malley. — London and New York: Routledge, 1997. — 394 p. — P. 330-351.
У статті мова йде про особливості організації навчальної та навчально-виробничої практики студентів, що навчаються за напрямом підготовки 6.030200 „Журналістика” у Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка.
Ключові слова: практика, студент, навчальна практика, навчально-виробнича практика, журналістика.
Summary
The article deals with the problem of organization of practical work for students, who studies journalism in Ivan Ohijenko’s Kamyanets-Podilsky National University.
Key words: practice; student; training practice; practice, which combines training and work; journalism.
Журналістика в Україні — явище досить парадоксальне, оскільки майже у всіх існуючих на сьогоднішній день мас-медіа працюють люди, переважна більшість з яких не має базової освіти журналіста. Разом з тим, як влучно зауважив В. Лизанчук, „відколи існує журналістика — відтоді триває дискусія про журналістський професіоналізм, журналістську майстерність” (1, 59). Для викладачів вищих навчальних закладів, що працюють зі студентами, котрі навчаються за напрямом підготовки „Журналістика”, дискусія ця є надзвичайно важливою, оскільки саме від її результатів залежить напрямок їхньої діяльності.
Найповніше основні складові професіоналізму сучасного журналіста відображені у статті В. Лизанчука „Основні засади журналістського професіоналізму” (1).
Перед сучасною вищою школою, що спеціалізується на підготовці журналістів, стоїть завдання сформувати особистість, яка вільно орієнтується в сучасному інформаційному просторі і здатна не тільки засвоювати і відтворювати, але й критично осмислювати, аналізувати, віднаходити і подавати інформацію. Розв’язання цього потребує систематизації практичної підготовки зі спеціальності як органічної складової частини професійного становлення майбутнього журналіста. Саме тому практична підготовка журналістів розділена на дві частини — навчальну та навчально-виробничу.
Першим етапом підготовки є навчальна практика (ІІІ семестр), основне завдання якої — ознайомлення із роботою засобів масової комунікації. Як підтверджують дослідження, цей початковий етап є найважливішим, по-перше, для усвідомлення того, наскільки спорідненою для студента є праця журналіста, і, по-друге, він істотно впливає на вибір студентом пріоритетних засобів масової інформації — тобто тих, які є близькими для його бажань і можливостей.
Упродовж цього етапу перед студентом ставиться так зване „завдання-мінімум” — підготувати до друку/ефіру та опублікувати/випустити в ефір 1-2 інформаційні повідомлення.
Наступним (другим) етапом є навчально-виробнича практика (ІV семестр), що має на меті систематизувати і поглибити знання та вміння, здобуті студентами під час навчальної практики, а також закріпити у вигляді навичок знання, здобуті під час вивчення спеціальних дисциплін.
Подальші етапи — навчально-виробнича практика (VІ семестр), що проходить у два етапи, та виробнича практика (VІІ семестр) — сприяють поглибленню і закріпленню набутих знань, умінь і навичок під час теоретичного освоєння спеціальних дисциплін в університеті, а також під час їх практичної апробації в ЗМІ упродовж попередніх ІІІ та ІV семестрів.
Упродовж цих етапів перед студентом ставляться досить серйозні завдання відповідно до тієї програми, яку він засвоїв до початку практики. Для прикладу, якщо упродовж І-ІV семестрів студент вивчає дисципліни, пов’язані з інформаційною журналістикою, то і вимоги до практики теж пов’язані із роботою в інформаційній журналістиці. Упродовж V-VІІ семестрів студент здобуває знання із дисциплін, пов’язаних із дослідницькою та так званою „оповідною” (feature) журналістикою, а тому під час останніх двох навчально-виробничих етапів практики студент, як правило, виконує роботу, котра здатна закріпити та поглибити здобуті ним знання та вміння. Чому „як правило”? Справа в тому, що основною метою навчальних та навчально-виробничих практик є не догматичне, а так зване „вільне” навчання, основним принципом якого є не інформаційне „наповнення” студента, а наукова та науково-практична підтримка у його професійній самореалізації. Саме тому завдання останніх двох етапів навчально-виробничої практики можуть варіюватися залежно від того, якому засобу масової інформації студент надає перевагу. Наприклад, якщо базою практики є інформаційний відділ радіо/телеканалу чи друкованого періодичного видання, то, студент отримує завдання, розроблені відповідно до специфіки організації діяльності саме інформаційного відділу, а не навчального плану (останнє є найбільш зручним і виправданим для педагогічної практики, де студент повинен навчитися працювати з різними віковими категоріями учнів). Для прикладу, розглянемо таблицю 1 „Завдання на період проходження навально-виробничої практики для студентів другого року навчання”.
Таблиця 1.
Завдання на період проходження навчально-виробничої практики для студентів другого року навчання
Загальні завдання 1. Розробити макет однієї сторінки газети.
2. Зібрати емпіричний матеріал для наукового узагальнення в подальшій науковій роботі.
Спеціальні Радіо Телебачення Друковане періодичне видання
Підготувати та випустити в ефір:
- 3 радіорепортажі;
- 2 інформаційні сюжети;
- 1 інтерв’ю.
Підготувати та випустити в ефір:
- 3 телерепортажі;
- 1 інтерв’ю;
- 3 інформаційні сюжети.
Написати і надрукувати в газеті матеріали таких жанрів:
- 4 замітки;
- 1 інтерв’ю;
- 2 репортажі;
-1 інформаційну кореспонденцію.
Тобто, ми бачимо, що, оскільки студенти до моменту проходження першої навчально-виробничої практики освоїли лише дисципліни, пов’язані з інформаційною журналістикою, то і завдання, відповідно, вони тримали, пов’язане із жанрами інформаційної журналістики.
Окрім того, переважна більшість країн світу організовує навчання журналістів за принципом „я не можу більше, ніж я можу” — тобто, йдеться про те, що перші кроки у професійній журналістиці студент робить у стінах навчального закладу. Майже усі вищі навчальні заклади, що здійснюють підготовку за напрямом „Журналістика”, мають у своєму арсеналі декілька потужних теле- чи радіостудій та центрів періодичних видань. З одного боку, це дає студентам можливість закріпити здобуті під час лекцій теоретичні знання, а з іншого — це, по-перше, обмежує їх право на академічну освіту: за рахунок скорочення годин на теоретичне осмислення тієї чи іншої дисципліни, збільшується години на здобуття практичних вмінь і навичок, а по-друге, це впливає на подальшу професійну поведінку студента в умовах реальної роботи у тих чи інших ЗМІ, що уповільнює процес адаптації до позауніверситетської діяльності. Для прикладу, в Інституті журналістики Університету штату Флорида (США) організація навчального процесу здійснюється таким чином, що практичні навички у позауніверситетських ЗМІ студент здобуває під час літніх канікул, а упродовж навчального періоду на теоретичну підготовку виділяється не більше 3 годин на день (тоді як на практичну — 5 годин на день). При цьому, практична підготовка здійснюється виключно за бажанням студента (тобто, якщо студент здатен розробити і захистити власний проект без відвідання практичних занять, він має на це повне право).
Організація навчання у Кам’янець-Подільському національному університеті здійснюється таким чином, що студент змушений проходити усі етапи практики. Це дозволяє йому почуватися вільно у будь-яких ЗМІ по завершенню навчання в університеті та претендувати на посаду журналіста без проходження так званого „навчального” періоду. Окрім того, на момент завершення навчання студент має певний досвід роботи, що значно збільшує його шанси на працевлаштування.
Отже, підсумовуючи усе вищесказане, зазначимо, що оскільки професійна (тобто та, в якій працюють люди із базовою журналістською освітою) журналістика в Україні лише починає набувати широкого розвитку, основне завдання вищих освітніх закладів, що працюють за напрями підготовки „Журналістика”, полягає у вихованні всебічнорозвиненої особистості, котра може вільно орієнтуватися у світових інформаційних потоках, та доносити до читача/глядача/слухача якісну інформацію.
Система підготовки журналістів у Кам’янець-Подільському національному університеті розроблена так, що студент має змогу не тільки здобувати теоретичні знання, але й набувати практичних навичок під час роботи у засобах масової інформації, що дає змогу йому вільно почуватися в умовах позауніверситетської журналістської діяльності та швидко зорієнтовуватися у вимогах та напрямках сучасної ринкової економіки.
Література
1. Лизанчук В.В. Основні засади журналістського професіоналізму //Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. — 2008. — №3 (142). — С. 59-68.
2. Bromley Michael. The End of Journalism? Changes in workplace practices in the press and broadcasting in the 1990s // A Journalism Reader / [edited by] Michael Bromley and Tom O’Malley. — London and New York: Routledge, 1997. — 394 p. — P. 330-351.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
