1917-1921 рр. стали доленосними в історії України. Жовтнева революція 1917 р., що переслідувала благородну ціль — повалення царизму, мала величезний резонанс на території України.
Національно-визвольні змагання, що тривали упродовж чотирьох років, часткове, а згодом і повне утвердження більшовицького режиму змусило не тільки інтелігенцію, але й весь український народ замислитись над проблемою національної самоідентифікації та відстоювати власне бачення українського державотворення. Така хвиля національного піднесення та усвідомлення сусідніми державами того факту, що Україна може бути відмінним сировинним додатком до будь-якої з них, зумовило вихід на політичну арену декількох військово-політичних сил. Це, в свою чергу, мало цілий ряд наслідків, як негативних, так і позитивних. І найбільшим позитивом було те, що періодичні видання Наддніпрянської України 1917-1921 рр. отримали певну свободу слова, а, отже, могли дозволити собі якщо не об’єктивізм, то, принаймні, вільне висвітлення якихось суб’єктивних думок.
За таких умов проблеми національної єдності, національної ідеї та національної самоідентифікації стають козирною картою кожної військово-політичної сили. Мало не щодня у кожному номері будь-якої газети зустрічалися чи то передвиборчо-агітаційні програми, чи то заклики-роз’яснення, чи статті-роздуми над проблемою національного державотворення.
Помітивши таке спекулятивне використання націє- та державотворчих питань, сатирики одразу ж взяли цю проблему на озброєння і зробили її темою власних сатирично-публіцистичних виступів.
Дослідженням сатиричної публіцистики окресленого нами періоду займалися А.О. Капелюшний [5], Л. Кройчик [6] (щоправда, його праці стосуються лише фейлетону), Я.Р. Симкін [11] (його дослідження охоплювали сатиричну публіцистику від 1917 р. і аж до середини ХХ століття). Національний мотив державотворення став предметом зацікавлення Ю.Є. Біловол „Національний мотив державотворення в письменницькій публіцистиці кінця 80-90-х років ХХ століття” [2], М. Розумний „Справа честі. Алгоритми національного само опанування” [10] та ін. На сьогоднішній день ми не маємо жодного дослідження, котре б висвітлювало націєтворчі мотиви у сатирично-публіцистичних жанрах, ні сучасних, ні, тим більше, окресленого нами періоду.
Саме в цьому полягає наукова новизна та актуальність нашого дослідження.
Після повалення царської диктатури під час національно-визвольних змагань найпотужнішими військово-політичними силами були: Центральна Рада, П. Скоропадський (із неймовірною підтримкою Західної Європи) та більшовики на чолі з Володимиром Леніним.
„Під час громадянської війни вплив більшовиків на українців був неістотним і охоплював лише невелику частину бідноти, чия політична свідомість і відчуття самоідентичності були слаборозвинені” [9, 75]. Саме через це, або швидше навіть завдяки цьому, питання національної осібності українського народу стояло надзвичайно гостро. Великого значення йому надавали і Центральна Рада, і, пізніше, уряд УНР. Проте український націоналізм мобілізуючої здатності в тих умовах не мав і не міг мати, оскільки відставав від дійсності десь аж на півстоліття. „Наростання революційних українських національних сил ішло не по лінії реставрації й гальванізації бувши політичних партій, що не витримали іспиту, не по лінії руху назад, а по лінії руху вперед. По новій лінії.” [1, 419].
Серед друкованих періодичних видань, що формували національну думку, чи не наймасовішими були „Вісті”, „Правда”, „Селянська громада”, „Громадське слово” та ін. Переважна їх більшість містила невеличкий сатиричний додаток, назва якого коливалася в межах „Не так сталось, як гадалось”, „Приповідки і приповістки”, „Маленький фейлетон” та ін., основним жанровим наповненням яких були фейлетон, памфлет та сатиричний анекдот. Усі вони могли похизуватися неймовірним багатством тематичних груп, починаючи від життя звичайної людини і завершуючи критикою суспільно-політичного життя Наддніпрянщини. Зовсім окремо від них і водночас випливаючи з них, стояла тема національного питання та національної самоідентифікації.
Одразу після жовтневої революції українські сатирики, піддаючись впливові націоналістично спрямованих військово-політичних сил, обстоювали пріоритети кожного окремого народу, залишаючи за ними право вибору: бути самостійними і незалежними чи асимілювати.
Зокрема, у газеті „Свободный голосъ” (№ 10 від 1917 року) читаємо фейлетон під назвою „До чого ведуть заповіді?”, де автор (Б-й), аналізуючи надруковані в попередньому номері „Десять заповђдей свободнаго русскаго народа” [Свободн голос 1917, № 9], зазначає, що якщо цінувати „свободу, равенство и братство” /перша заповідь/ [4, 4], то „повинуваться Временному Правительству” /четверта заповідь/ [4, 4] аж ніяк не можна, оскільки „Свободная Россия" [4, 4], котра „не можетъ измђнить свободнымъ народамъ Франции и Англии і другимъ союзникамъ” /восьма заповідь/ [4, 4] легко зраджує інші народи, що нібито входять до її складу.
Автори сатиричних публікацій такого типу перший крок до утвердження національної ідеї та національного державотворення вбачають у детальному вивченні програм і дій (як двох протилежних складових) військово-політичних сил.
З відродженням національної гідності тісно пов’язана не менш важлива проблема — проблема подолання комплексу меншованртісності, котрий століттями насаджувався Російською імперією. Звичайно, ця проблема не могла залишитися поза увагою українських сатириків. При цьому варто зауважити, що сатирично-публіцистичні твори, присвяченні висвітленню саме цієї проблеми, друкувалися не тільки в націоналістично спрямованих друкованих виданнях.
Так, наприклад, у пробільшовицькій газеті „Червоний стяг” (від 1 червня 1919 р.) зустрічаємо фейлетон „Пісня без кінця”, в якому читаємо таке: „За весь час української революції мені не раз доводилось вислуховувати нарікання на український шовінізм, на „насильственную украинизацию”, на те, що маленький український народець, котрий по-суті є звичайним штучним утворенням, вимагає своє місце на карті... Ці розмови і обвинувачення безкорисні аж до обридження, нагадують мені пісеньку „У попа була кобила...: „Нам потрібна лиш Росія, // Велика сильна! // Не якась там чудасія, // І республік тьма! // Вже пора їх всіх зіллять, // І усюди всім казать, // Що... ” [8, 4]. Автор, по-суті, ставить одне із найболючіших на той час для українського народу питань — питання корисності для України Російського володарювання на її території — і вбачає найкращий шлях українського державотворення у відокремленні від Російської імперії, бо тільки через утвердження повноправ’я долається комплекс меншованртісності.
Надзвичайно гостро піднімали українські сатирики також проблему байдужого ставлення окремих представників українського народу до всього національного.
Так, у газеті „Трудова громада” (від 22 січня 1920 року) в „Історіях” П. Гунського читаємо про спотворення українських звичаїв і традиції та перенесення їх на чисто формальний грунт: „Року Божого 1919-го листопаду 20-го „благоразумное насиление” м. Кам’янця купил, а листопаду 25-го продало ікону для зустрічі Денікіна. Гроші пропило” [3, 4].
З огляду на те, як збільшувався вплив комуністичної партії в українському суспільстві, змінювалися і методи її діяльності. Надзвичайно поширеним способом більшовицького спілкування з народом стало проведення у сільських чи міських будинках культури відкритих лекцій, на яких розглядалися філософсько-практичні питання типу „комуністична сім’я”, „роль партії у житті народу” і т. д. У 1919 р. під час загострення національно-визвольних змагань досить популярним на таких лекціях стало національне питання. При чому варто зауважити, що зазвичай лектори досить поверхово орієнтувалися у темі свого дослідження і часто суперечили самі собі, що остаточно заплутувало і аудиторію, і їх самих.
Наприклад, у тій же пробільшовицькій газеті „Червоний стяг” (від 27 травня 1919 р.) зустрічаємо фейлетон під назвою „Національне питання”, присвяченій окресленій вище проблемі: „Розбиратись в національному питанні це для комуніста свого роду відсталість. Та все ж таки мене особисто зацікавили — запросили на ряд лекцій по „національному питанні... Правда тепер я шкодую... „Національне питання розв’язувать ніяк не треба, його треба розрубать”, — пояснює один із лекторів... „До національного питання треба підходити дуже обережно, а не так, як кажуть деякі панове, — рубать мечем”, — каже інший... „Конкретною розв’язкою цього клятого питання було би запровадження єдиної інтернаціональної есперантської мови”, — говорить третій...” [7, 2]. Проте всі, як один лектори зосереджуються на тому (що, в принципі, і визначало надзавдання більшовицької партії), що „серед росіян немає шовінізму, і що українська мова, яка... вживається офіціально, не є мовою Шевченка, лишень „галицькою”... [7, 2].
Фактично, автор /О. Гамстер/ закликає читачів при вирішенні для себе проблеми національної самоідентифікації звертати увагу не на привабливість слів і обіцянок, а на те (і виключно на те), що за ними криється, чи простіше, — кому це вигідно.
Отже, як ми бачимо, українська сатирична публіцистика 1917-1921 рр. відзначалася неабиякою мобільністю — вона завжди, на рівні із новинарною журналістикою, оперативно відгукувалася на ті чи інші суспільні проблеми. Проблеми національної самоідентифікації та національного державотворення надзвичайно гостро постали під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Аналізуючи суспільно-політичні події, зіставляючи бажане із дійсно існуючим, сатирики стверджують, що для побудови національної державності, український народ мусить, по-перше, чітко зорієнтуватися у власних пріоритетах; по-друге, ревно ставитись до свого національно-культурного надбання; по-третє, припинити бути масою, і стати суб’єктом суспільно-політичних відносин.
Література
1. Багряний І. На новий шлях // Багряний І. Вибрані твори / Упоряд., автор передмови та приміток М. Балаклицький. — К., 2006. — С. 419.
2. Біловол Ю.Є. Національний мотив державотворення в письменницькій публіцистиці кінця 80-90-х років ХХ століття // Вісник Харківського національно університету ім.. В.Н. Каразіна. — 2007. — № 766. — С. 223-226.
3. Грунського П. Історія // Трудова громада. — 1920. — 22 січня. — С. 4.
4. До чого ведуть заповіді? // Свободный голосъ. — 1917. — 26 березня. — С. 4.
5. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
6. Кройчик Л. Современный газетный фельетон — Воронеж: Воронежский университет, 1975. — 229 с.
7. Національне питання // Червоний стяг. — 1919. — 27 травня. — 2 с.
8. Пісня без кінця // Червоний стяг. — 1919. — 1 червня. — С. 4.
9. Почапська О.І. Кам’янецька преса 1917-1921 рр. як виразник національної ідеї // Вісник Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна. — 2007. — № 766. — С. 75-77.
10. Розумний М. Справа честі. Алгоритми національного само опанування: Політологічне есе. — К., 1995. — 152 с.
11. Симкин Я.Р. Саитирическая публіцистика. — Ростов: Ростовський университет, 1976. — 174 с.
Анотація
У статті розглядається питання національного мотиву державотворення у сатиричній публіцистиці 1917-1921 рр. Досліджуючи періодику Наддніпрянської України, автор виділяє декілька шляхів (напрямків) побудови української державності, окреслених у сатирично-публіцистичних жанрах.
Ключові слова: нація, національна свідомість, державність, Наддніпрянська преса, сатирична публіцистика.
Summary
The article deals with the question of the national motive of state formation on the basis of satirical publicism of 1917-1921. Examining the newspapers and magazines of Naddnipryanska Ukraine, the author defines the ways of Ukrainian state building, which were underlined in satirical publicism.
Key words: nation, national consciousness, state, Naddnipryanska Ukraine, satirical publicism.
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
Немає коментарів:
Дописати коментар